Експозиція "Карпати" розташована в Музеї на трьох пагорбах, порослих смереками й буками, і займає площу 50 га, що за ландшафтом нагадує природні умови місцевостей, у яких були споруджені житлові, господарчі, виробничі та культові споруди з Івано-Франківської, Львівської, Закарпатської та Чернівецької областей. Експозиція «Карпати» - одна з найбільших у Музеї.

Огляд експозиції організований за етнографічним принципом відповідно до історико-етнографічних регіонів. Сектори
розміщені так: "Буковина", "Покуття", "Закарпаття", "Бойківщина", "Лемківщина" та "Гуцульщина".

Оригінальні пам'ятки народної архітектури утворюють 18 садибних комплексів, у яких демонструються сотні предметів хатнього вжитку, знарядь праці, виробів народних майстрів. Кожен експонат засвідчує високу мистецьку культуру гуцулів, бойків, лемків та інших етнічних груп регіону.

 

БУКОВИНА

Експозиція Буковина

Буковина - історико-етнографічний регіон України в межах Чернівецької області. Займає рівнину між річка

ми Прут і Дністер та частину Карпат. Краса краю - предковічні букові ліси, які дали назву краю.

Історія цих земель складна. У Х-ХIІ ст. Північна Буковина входила до складу Київської Русі, а в період феодальної роздробленості (XII - середина XIV ст.) - до Галицько-Волинського князівства. У середині XIV ст. ці землі потрапляють під владу молдавських бояр, а з 1774 р. майже півтора століття - перебувають у складі Австрії (з 1867 р. - Австро-Угорщини). Після розпаду Австро-Угорщини край окупувала Румунія. У 1940 р. Північна Буковина була возз'єднана з УРСР.

Буковина представлена в Музеї двома садибами - хатою та коморою з с. Великий Кучурів Сторожинецького району та хатою з коморою з с. Коритне Вижницького району.

Привабливості чепурним хатам Буковини, укритих соломою і дранкою, додають вінки кукурудзи, цибулі, калини та зілля під стріхою, а також квітники з чорнобривцями, мальвами та панською травою.

 

 

ПОКУТТЯ

Покуття - історико-етнографічний регіон України, що займає східну частину сучасної Івано-Франківської області. Уперше цю назву згадано в листі молдавських бояр до польського короля 1395 p., а з XVIII ст. її часто вживають у документах і літературі.

Межі Покуття окреслюють Тлумацьким, Городенківським, Снятинським, Коломийським і північно-східними частинами Надвірнянського й Косівського районів Івано-Франківської області. У цьому краї будували зрубні хати з дерева або каркасної конструкції "в заміть". Стіни осель обмащували глиною з половою та білили.

У музеї встановлена тільки комора із запланованих двох садиб, вона укрита солом'яними сніпками, колоссям униз.

 

ЗАКАРПАТТЯ

Стайня з боїщем із с. Пилипець Міжгірського р-ну Закарпатської обл. Кінець XIX ст.

У секторі "Закарпаття" можна оглянути пам'ятки народної архітектури й побуту Закарпатської області. їх створили мешканці рівнинних, передгірних та гірських районів Закарпаття: долиняни, лемки, бойки, гуцули.
Наприкінці X ст. Закарпаття входило до складу могутньої Київської Русі. Протягом багатьох століть цей регіон перебував під владою Угорщини.

Після розпаду Австро-Угорської імперії закарпатські українці виступили за об'єднання з іншими українськими землями. 21 січня 1919 р. на Народних зборах у Хусті проголошено злуку з УНР. 1919 р Чехословаччина приєднала Закрпаття до своєї території. 15 березня 1939 р. сейм Карпатської України проголосив повну державну самостійність, а 18 березня 1939 р. угорські війська за підтримки гітлерівської Німеччини окупували край. 1945 р. Закарпаття возз'єднане з Україною.

Культура Закарпаття є невід'ємною складовою частиною культури українського народу, але їй притаманні деякі специфічні місцеві особливості, що сформувалися впродовж усього історичного розвитку.

Найпоширенішим типом житла на Закарпатті в ХІХ-ХХ ст. був трикамерний, коли хата "хижа" складалася з власне хати, комори та сіней.

Такою є хата з садиби с. Медведівці Мукачівського району, що зберегла архаїчну форму. Напівкурна піч у ній займає чверть площі. У цій садибі ще міститься стайня і шопа з пивницею, у якій стояв дерев'яний прес ("шахтів"), яким видушували сік з винограду, та великі бочки ("гордови") на 100-300 л для бродіння. У пивниці стояли бочки з вином і зберігалася городина.

Зберігся й тип двокамерного житла (хата - кліть). Такою є, наприклад, хата садиби із с. Стеблівка Хустського району. Інтер'єр житла простий, типовий: піч, два ліжка, лава, мисник, під чільною стіною ладичка - лава з опертям. На лаві, під причілковою стіною, мала "курта лада" - весільна розписна скриня. Гармонійно доповнюють інтер'єр ткані вироби. У хаті й кліті - численні керамічні вироби.

Водяний млин із с. Пилипець Міжгірського р-ну Закарпатської обл. Кінець XIX ст.

Оселі мають високі дахи, з великим виносом уздовж головного та причілкового фасаду. У долинних районах Закарпатської області хати вкриті соломою та драницею.

Житло долинян (населення рівнинних районів) представлене в експозиції садибами з сіл Стеблівка Хустського району та Теребля Тячівського. Лемківські оселі та господарчі споруди перевезені з с. Стричава Великоберезнянського району та с. Сімерки Перечинського.

Бойки живуть у Воловецькому та Міжгірському районах. На сході області в Рахівському районі мешкають гуцули. Народне житло та інтер'єри Закарпаття, експоновані в Музеї, дають уявлення про основні види господарської діяльності й ремесла краю: виноробство, лісові промисли, тваринництво, бджільництво, лозоплетіння, гончарство.

 

 

 

БОЙКІВЩИНА

Бойківщина - це історико-етнографічний регіон, що займає територію між річками Сян на заході та Лімницею на сході. Бойки - етнографічна група українців - живуть у гірській частині Львівської області, а також у Закарпатській та Івано-Франківській областях.

 

 

 

Народному житлу Бойківщини притаманні оригінальні архітектурні форми, досконалість конструкцій та певна відмінність у будівництві в окремих частинах регіону. Із східної Бойківщини перевезено хату, стодолу, шопу (будівлі з Рожнятівського району Івано-Франківської області).

В експозиції "Закарпаття" можна побачити три типи народного житла закарпатських бойків - хати з сіл Рекіти, Розтоки, Синевірська Поляна, де діє постійна виставка "Різьблені та мальовані скрині Карпат". Тут можна побачити найкращі зразки різьблених та мальованих скринь із Західної України.

Водяний млин із с. Пилипець має зрубну конструкцію, складається з "хижі" - приміщення, де жив мірошник і відпочивали приїжджі селяни, та власне млина. Млин за конструкцією водяний, типовий для Закарпаття. Він має два водяних колеса та дві пари каменів (жорен).

Усім цим зразкам властива конструктивна простота, монументальність, викінчена, лаконічна форма, досконалість будівничого розрахунку, перевіреного віками.

 

ЦЕНТРАЛЬНА БОЙКІВЩИНА

На території центральної Бойківщини будують садиби, які складаються з хати та окремих господарських будівель. Ці будівлі розміщені на невеликій відстані, майже однакові за висотою, їхні силуети дуже чіткі, динамічні за рахунок даху й надзвичайно мальовничі завдяки різьбленим галереям та пропорціям між покрівлею та відкритою частиною зрубу.

 

ГУЦУЛЬЩИНА

Гуцульщина охоплює Верховинський, південну частину Косівського і Надвірнянського районів Івано-Франківської області, Путильський і частково Вижницький райони Чернівецької області та Рахівщину на Закарпатті.

Будівлі в секторі «Гуцульщина» скомпоновані у садиби, а інші формують окремі споруди, що представлені поодинці і розміщуються вільно. Фрагменти поселень відтворюють житла з характерним для них плануванням, добре передають своєрідну їх близькість і оригінальність. А велика кількість хвойної рослинності: смерек, ялиць, сосен відтворює природне середовище, властиве Карпатам.

Хата з с. Стеблівка Хустського району Закарпатської обл. кінця XIX - поч. XX  ст. Інтер'єр хати з с. Розтоки Міжгірського р-ну Закарпатської обл. поч. XX ст.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Всього в секторі «Гуцульщина» встановлено 15 окремих архітектурних комплексів (будівель сюди входить значно більше). На сьогодні повністю обладнаний інтер’єр лише в гражді з смт. Верховина. Дорога до експозиції веде долиною, по якій мав би бути влаштовано потік із каскадами водоспадів, де заплановано зробити греблю, від якої вода має поступати аж до млина із села Снідавка Косівського р-ну.

Гуцульщина – гірський край, своєрідний за своїми природними умовами. Основними заняттями місцевого населення з давніх часів було полонинне господарство, лісовий промисел та різноманітні художні ремесла. Добре збереглися тут народні традиції, архітектура народного будівництва, духовна і матеріальна культури.

Для забудови житлових приміщень гуцули вибирали рівні ділянки землі на південних схилах гір. Віддалік одну від одної ставили вони свої садиби, які об’єднували житло в єдине ціле. Місце розташування хати в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. вибиралося гуцулами прискіпливо, при цьому бралися до уваги різні повір’я та прикмети. Оскільки, за місцевими уявленнями, не кожне місце приносить людині щастя, не на кожному місці можна було будуватися. Старалися обрати таке, “щоб було щасливе”.

Одна з найархаїчніших будівель – пастирка (зимарка), перевезена до Музею з присілка Прелуки (м. Рахів) Закарпатської області (1840 р). Складається з житлової частини – хати та сіней, комори, притулів, що прибудовані з чільної та напільної стін.

У гуцулів були добре розвинуті тваринництво, лісові промисли й лише частково хліборобство, бо в краї тільки 3,5 % орних земель. На території Гуцульщини вже з XIX ст. склалися два типи забудови: відкритий двір із непов'язаними будівлями та замкнутий двір - ґражда.

гражда - для захисту від небезпеки

Суворе життя в горах і небезпека нападу звіра чи розбійника викликали розвиток так званої "гражди" – замкненого двору. Станіслав Вінценз про гражди писав так: «Давні будинки, так звані «ґражди», були завжди в якійсь мірі укріплені, оборонні.... Оборонність їх полягає в тому, що перед хати від самих її бокових стін вибігають дві шеренги господарських будівель. Вони нижчі від хати, і дахи їх опадають назовні. Хата спирається боковими схилами на них, тулить їх до себе та бере під крила. Звідси назва їх – притули» . Замкнутий двір у ХІХ – на початку ХХ ст. найбільше фіксується на території Гуцульщини, де він відомий під назвою “хата з брамами”, “гражда”, “хата в брами”.

Ці будівлі належали переважно заможним господарам - "газдам", що мали багато худоби і проживали далеко в горах, на значній відстані від села. Розміри “ґражди”, наявність тих чи інших господарських будівель залежали від багатьох різних чинників.

ґражда на два двори із смт. Верховина (ХІХ – поч. ХХ ст.), закуплена до Музею у Кікінчука Миколи Федоровича, 1925 р.н. Перейшла у спадок йому від батьків – Кікінчуків Федора Дмитровича та Ганни Іванівни.

ґражда (на два двори) з смт. Верховина Івано-Франківської обл. XIX - поч. XX ст.

Складається гражда з чистого і господарчого дворів. У чистому дворі - хата на дві половини, дві хатні та дві надвірні комори, пивниця (погріб), притули. Вздовж чільної стіни хати простягається широка галерея. Вхід до галереї "помосту" та двір вимощений камінними плитами. Весь комплекс будівель оточений з усіх сторін загорожею "брамами" з навісом.

При будівництві цієї гражди в с. Жаб’є (нині - смт. Верховина) майстри-будівельники “щось зробили”, що у хаті три покоління не мали більше однієї дитини, при тому що сім’ї в той час на Гуцульщині були багатодітними. Постійне відчуття “що хтос за тобов ходит” залишилося і дотепер. Старші люди розповідали, що, дружина війта - Катерина “зналася з щезником” і тримала його у лівій коморі будівлі. Вона годувала його яйцями з молоком і медом, а тому “багатства їхні множилися” в порівнянні з простим населенням с. Жаб’є (нині - смт. Верховина).

Тут варто завітати до чотиригранної колиби з с. Волове Верховинського р-ну Івано-Франківської обл. (50-і роки XX ст.).
Зруб колиби (тимчасового житла лісорубів) прямокутний з низькими стінами, які в щілинах утеплені мохом. Посередині будівлі, у підлозі, вирізаний прямокутний отвір, викладений каменем для "ватри" (вогнища).

Далі представлена типова гуцульська садиба - ґражда на два двори з смт Верховина Івано-Франківської обл. (XIX - початок XX ст.), яка складається з чистого й господарчого дворів.

У чистому дворі хата, дві хатні комори, притули та дві надвірних комори, одна з них ("ґаздівська") - з пивницею. Між хатами та цими будівлями встановлено брами й високу рублену загорожу з навісом-піддашшям. Коло воріт на стіні - прибиті баранячі роги - "гонір ґазди", що виплекав такого великого барана. Господарський двір завдовжки займає половину хати. Тут установлено велику стайню на "маржину" (худобу) та меншу - на телята, а весь двір обкладений дощаною загорожею з піддашшям і ворітьми на дві половини.

 

  Інтер'єр ґражди з смт. Верховина Івано-Франківськоі обл. XIX - поч. ХХ ст.  Інтер'єр комори з с. Медведівці Мукачівського р-ну Закарпатської обл.

 

 

 

 

 

 

 

 

У хаті з с. Шепіт Косівського р-ну Івано-Франківської обл. (1843 р.) зверніть увагу на зразки гуцульського народного одягу. Гуцульський стрій зручний, легкий, багатий на орнамент. У вишивці с. Шепіт превалює зелений колір, а в кептарях і кожухах - оздоблення чорним або сірим смушком, вишивкою, вовняними шнурами та мосяжними ґудзиками.

Жінка на турназі хати з с. Стеблівка просушує: парни, вілахи (рядна), вовняні коци

Особливо багато оздоблені кептарі та кожухи аплікацією зі шкіри, вовняних шнурів та ін. У хаті показаний промисел - сирна пластика Гуцульщини. На печі в хаті "лівачці", на поличці для просушування виробів, можна побачити різноманітні сирні скульптурки.

Регіон Гуцульщини представлений коморою (1900 p.), xaтою-бухнеюз с. Шепіт Косівського р-ну Івано-Франківської' обл. (кінець XIX ст.), кузнею з с. Дземброня Верховинського р-ну Івано-Франківської обл. (початок XX ст.), ґраждою з присілка Буковець с. Яворів Івано-Франківської обл. (кінець XIX ст.), млином із присілка Гук с. Снідавка Косівського р-ну Івано-Франківської обл. (середина XIX ст.), стая з полонини Германівка. Хата-бухня згоріла під час пожежі.

Тут розташовані ще хата з с. Бережниця Верховинського р-ну Івано-Франківської обл. (початок XVIII - середина
XIX ст.)
й комора з присілка Черетів с. Верхній Ясенів Івано-Франківської обл. (кінець XIX ст.), а також хата-бухня з присілка Кривець смт. Верховина Івано-Франківської обл. (кінець XIX ст.), в інтер'єрі якої можна оглянути промисел плетіння. Верховинські "капці" - плетені шкарпетки - є окрасою традиційного гуцульського костюма. Поруч - пасічина з с. Шепіт Косівського р-ну Івано-Франківської обл. (початок XX ст.).

Господарча будівля призначена для зберігання вуликів зимою. Далі - восьмигранна колиба з урочища Кізя с. Волове Верховинського р-ну Івано-Франківської обл. (середина XX ст.).

У нашому Музеї в експозиції «Гуцульщина» три архітектурних споруди перевезені із далекого села Шепіт Косівського району. Пасічина (присілок Підріжжа) поч. ХХ ст.- господарча будівля призначена для зберігання вуликів зимою та дві хати із присілка Рунок сер. – кін. ХІХ ст.

Розміщується с. Шепіт на південному заході Косівського району. За 36 км. від районного центру. Назва села походить від слова «шепіти», бо тут знаходиться багато водоспадів - «гуків» і вода не перестає шуміти, а ні в день, а ні вночі.

Інша версія назви села, що походить вона від тихого шуму «шепоту» смерек, ялин та сосен, які оточують село з усіх боків. До березня 1940 р. Шепіт був присілком села Брустори, а за Радянської влади, яка була установлена тут лише у вересні 1939 р., під час поділу с. Брустори, Шепіт став окремою повноцінною одиницею.

Хата-бухня - це типовий зразок гуцульського бідняцького житла. Місцеве населення називало такі оселі "бухня", "бухонка", "бухнєнка", "бухнянка". Будівельним матеріалом у гірських районах слугувала смерека, інколи ялина.

Історія створення експозиції "Карпати"

З 1972 року розпочалася робота по створенню експозиції «Карпати» у Музеї народної архітектури та побуту України. У ці роки був створений відповідний науковий відділ, співробітники якого проводили польові дослідження по всій території Західної України. У перші роки розбудови Музею працівники активно включилися до науково-пошукової роботи.

Перші експедиції відділу були здійснені до Закарпатської, Чернівецької та Івано-Франківської областей. Наукові працівники фіксували багато житлових, виробничо - господарчих будівель та об’єктів монументального характеру, відбирали найстаріші та найцінніші.

Разом з тим вивчалися наукові та літературні джерела, йшов обмін досвідом із науковцями та дослідниками регіональних музеїв Львова та Ужгорода. Відомі вчені Логвин Г.Н., Макушенко П., Жолтовський П. допомагали розшукувати архітектурні споруди та пам’ятки народного будівництва. Співробітники разом з будівельними бригадами брали активну участь у перевезенні та встановленні їх на території Музею.

Експозиція «Карпати» була відкрита для огляду в 1982 р., а першими будівлями з Гуцульщини, які встановлені на західному схилі найвищого східного горба, стали стая з полонини Германівка Косівського р-ну Івано-Франківської обл. поч. ХХ ст. та пастирка (зимарка) із м. Рахова прис. Прелуки Закарпатської обл. 30-40-х років ХІХ ст. Науковими працівниками цього відділу проводилась як творча робота зі створення інтер’єрів, так і пошукова з придбання експонатів.

 

Про відділ:

Завідувач відділу Громова Олена Петрівна

Досліджує традиційну культуру Українських Карпат і Полісся. Коло зацікавлень ¬– традиційне народне будівництво, реставрація пам'яток архітектури, народне малярство. Останні публікації:
Автентичні покрівельні техніки та їх вплив на архітектоніку традиційних будівель в Українських Карпатах //Народна творчість та етнографія. – К., 2008. – №3. – С. 60-70.
Метаморфози з портретом Катерини ІІ (народна картина на склі) //Образотворче мистецтво. – К., 2008. – №1. – С.132-133.
Живопис в інтер'єрі поліського житла ХІХ-ХХ століть (за матеріалами з районів, що постраждали від Чорнобильської катастрофи) //На сторожі Української народної культури. Матеріали міжнародної наукової конференції. – К., 2008. – С. 120-130.
Підготував проект пропозицій щодо відновлення експозиції "Прикарпатська Бойківщина". Співавтор відеофільмів "Полонина Веснарка", "Верховинські музики", "Гуцульський фестиваль" (усі ¬– 2009 р.), створених на основі власних експедиційних матеріалів.
Працює над темою "Конструктивні елементи в інтер'єрах господарських будівель Гуцульщини", проектом полонинського комплексу і відеофільмом про музейну експозицію "Карпати".

Старший науковий співробітник Кобальчинська Романа Романівна

Заслужений працівник культури України. Має вагомі напрацювання у створенні експозиції "Карпати": зібрала понад 6 тисяч етнографічних експонатів, провела понад 120 науково-дослідних пошукових експедицій.
Автор експозицій "Закарпаття", "Буковина", "Гуцульщина". Створила 9 інтер'єрів та 2 тематичні виставки: "Художня тканина Буковини"; "Різьблені та мальовані скрині Карпат".
Автор путівників, буклетів, книжки "Золоті ключі". Має близько 100 публікацій в наукових збірниках, журналах: "Народна творчість та етнографія", "Пам'ятки України", "Відлуння віків", "Народне мистецтво" та інших наукових виданнях.
Автор тематичних виставок та сценаріїв свят: "Великдень", "Покрова", "Сінокіс" та ін.
Автор численних радіо- і телепередач про Музей: "Світлиця", "Золоте віко з бабусиної скрині", "Громниця", "Прадідівська хата" та ін.

Старший науковий співробітник Гайова Євгенія Володимирівна.

Член Національної спілки народних майстрів України. Має вагомий внесок у розвиток і створення експозицій "Полтавщина", "Поділля", "Карпати". Проведена велика кількість етнографічних експедицій у названі регіони України.
Автор шістьох тематико-експозиційних планів в експозиціях "Поділля" і "Карпати".
Автор путівника по експозиції "Карпати", буклетів, а також близько 50 наукових і науково-публіцистичних статей з питань народної культури.
Автор 12 короткометражних фільмів про народні ремесла та народних майстрів України, які транслювалися на каналах УТ-1 і 5 каналі, починаючи з 1991 року. Автор сценаріїв свят протягом багатьох років, які проводяться на території Національного МНАП: "Івана Купала", "Жнива", "Косовиця".
Провела велику організаційну роботу щодо створення на Львівщині Спілки народних майстрів "Яворівщина" (1992 р.).
Автор численних радіопередач на каналі "Культура", "Київ-98FM".

Науковий співробітник Громова Олена Петрівна

В 2007 році закінчила аспірантуру при ІМФЕ ім. М. Рильського НАНУ за спеціальністю "етнологія". Працює над дисертаційною роботою: "Весільний ритуал Центральної та Південної Київщини: традиції та історична динаміка (середина XIX – початок XXI ст.)".
Провадить експедиційні дослідження Київської, Черкаської, Полтавської, Вінницької, Житомирської, Сумської, Закарпатської та Івано-Франківської областей.
Автор двох тематико-експозиційних планів у експозиції "Карпати" – "Гуцульщина".
Автор близько 30 наукових і науково-публіцистичних статей з питань весільної обрядовості, календарних свят та обрядів. Є співавтором етнографічного нарису "Поезія українського весілля" (К., 2009).
Неодноразово виступала науковим консультантом та надавала інформацію у телепередачах "Паралельний світ" (СТБ), "30 хвилин для душі" (Культура), "Новини" (5 канал, Перший національний тощо). Учасник численних радіопередач на каналах "Радіо ЕРА – 96FM", "Голос Києва", "Ера 105FM", "Всесвітня служба радіо України".
Протягом останніх років є автором та організатором проведення фольклорно-етнографічного свята "Осінь весільна" на території Музею.

Молодший науковий співробітник Главацький Анатолій Семенович.

Відповідає за збереження експонатів в експозиції, проведення інвентаризації пам"яток, приймання та передання їх під охорону. Досліджує народну культуру Карпатського регіону. Працює над темою "Лісорубські колиби в експозиції Музею".

 

За словами місцевих старожилів села (кут Рунок), хата-бухня належала сестрам із сім’ї Габорак. Марійка та Параска Габорак останніми жили в цій хатині, їх батько, Габорак Микола Васильович, перевіз її з іншого місця, з гір, і встановив в низинній частині села. Насьогодні вся сім’я "вімерла". На місці хати-бухні залишилася маленька стайня "стаєнка", та "єма на бурку" (погрібничок, для зберігання бараболі та ін.), які до цього часу стоять на "родимому" місці.
Хата збудована в кінці ХІХ - на початку XX ст. Це двокамерна будівля, яка складається із сіней - "хоромів" і хати-"хижі". Стіни рублені із смерекових колод (кругляків), утеплені ("ущільнені", "шпаровані") мохом. Стеля та підлога дощана, на фасаді віконце на чотири шибки, дах чотирисхилий покритий колотою дошкою.
В бухні піч, "каглєнка" - глинобитна, напівкурна, розміщена зліва від вхідних дверей, під тильною стіною і займає четверту частину житла. Дим виходив через каглу в сіни, в яких не було стелі, а звідти на "під" - горище, рухаючись через отвори на місці фронтонів - "фаціяти" даху, виходячи назовні.
Як у присілку Рунок так і у нашому Музеї поряд стоїть хата із села Шепіт на дві половини і датується 1843 роком. Належала вона двом братам Івану та Палію Габоракам. Хата вражає архаїчністю різьблення сволоків, одвірків та досконалістю гуцульського житла. У плані ділиться на хату – сіни "хороми"– хату – комору - притули. Будівельний матеріал – смерекові протеси, дах чотирисхилий покритий драницями. У цій хаті планується показати виробництво сирної пластики.
Поряд із хатою розташована комора 1900 року із с. Космач Косівського району Івано-Франківської області. Це господарське приміщення, де зберігали продукти харчування а також святковий і буденний одяг.
У минулому населення Гуцульщини переважно займалося сільським господарством, а саме тваринництвом (розведенням великої рогатої худоби, дрібних тварин і домашньої птиці). Це зумовило побудову відповідних господарчих будівель. Тут тварини знаходилися у безпеці, були захищені від негоди, а також служили місцем складання знарядь праці та зберіганням кормів і харчів.
Стая із полонини Германівка Косівського району Івано-Франківської області поч. ХХ ст. Це господарсько-житлова будівля на стійбищі полонин. Зрубної конструкції із смерекових кругляків, дах двосхилий покритий драницями з широким піддашшям. Складається із двох приміщень: ватарника та комори.
Гражда із села Яворів присілок Буковець – 2.
Не менш славну сторінку в історію села Яворів (поряд із різьбярством та ліжникарством) вписали будівничі – майстри, як в будівництві житла, господарських споруд так і в монументальній архітектурі. На щастя і нині живуть традиції архітектурного будівництва. Яворівські майстри споруджують сучасні будівлі різного призначення. Часті дощі, заметілі й снігопади, розкиданість гуцульських садиб у горах змушували будувати їх так, щоб вони були захищені від звірів та лихої людини, а господар міг у негоду обійти всі приміщення. Гражди мають різні розміри та набір господарських будівель. Щоб усе в ній було зручно і функціонально виправдано неабияка потрібна кмітливість майстра.
Замкнутий гуцульський двір із с. Яворів складається із зблокованого житлового та господарського приміщень і конструктивно зв’язаної з ними високої зрубної огорожі. По центру розміщене житлове приміщення – хата, на дві половини (“правачка”-“хороми”-“лівачка”), що виходить фасадом на подвір’я і зоорієнтована на південь. До тильної та причілкової сторін прибудовані господарчі приміщення – “притули” є комора та стайня для коней. Навколо хати висока зрубна огорожа з влаштованими у ній міцними двопільними воротами, покритими двосхилим дахом “піддашєм”. В одній половині хати-гражди з часом буде змонтовано весільний інтер’єр.
Господарем та старшим майстром при будівництві гражди був відомий будівельник на Гуцульщині - Бучук Дмитро Лук’янович 1860-1932 (1938 за іншими даними). Родом із Яворова, приймав участь і керував будівництвом понад 30 церков, дзвінниць та каплиць. Відомі з його авторства церкви у с. Ясенові 1882 р., у с. Прокураві 1889, ремонтував у с. Великому Рожені 1895 та с. Заріччі 1900-1909 (згоріла церква у 1916 р.). Перебудував церкву після пожежі 1920 р. у рідному селі Яворові в 1926-1927 р.
Старший майстер був людиною відомою не лише в селі де він жив, але і в інших. До нього зверталися за допомогою при будівництві житлових, господарських приміщень, а також і культових споруд. Про них говорять, що “хто церкви будує – той горшки не дротує!”. Багато років треба було вчитися будівельній справі, щоб бути старшим майстром.
Кузня із с. Вишня Дземброня Верховинського р-ну
Збудована в кінці ХІХ – поч. ХХ ст. зрубна на підмурку із каменю-плитняку, будівельний матеріал – смерекові плахи. Дах чотирисхилий покритий коленими драницями, його виступ утворює широкий піддашок під яким зберігався ковальський реманент.
Належала кузня Харуку Юрію Федоровичу, для якого ковальство було допоміжним ремеслом. За словами його брата – Харука Василя Федоровича, різні ковальські роботи міг робити господар і коня підкувати, і господарчий інструмент виготовити.
Хата із присілка Бережниця (ХУІІІ- сер. ХІХ ст.) на дві половини: хата (ліва-"нижня")-сіни ("хороми")-хата (права "вишня")-комора. З трьох боків прибудовані хліви для овець (притули). Див.фото 6. За спогадами старожилів при перевезенні хати до Музею у підвалинах лівої хати знайдена монета, розрубана на чотири частини і датована 1690 р. в Угорщині при королі Леопольді І (роки правління 1657-1705 р.р.).
У хаті курна піч складена із міцних широких смерекових протесів у зруб. Сволок і одвірки прикрашені різьбленням типовим для гуцульських житлових приміщень кінця ХІХ - поч. ХХ ст.

Хата-бухня із смт. Верховина
присілок Кривець Верховинського р-ну Івано-Франківської обл. (кін. ХІХ ст.)
Бідняцька хата "бухня" селища Жаб’є (нині смт. Верховина – О.Г.) була власністю Романюка Дмитра, що проживав у плаю Підкрента с. Жаб’'є. У 1901 році цю хату купила Іллюк Анна Дмитрівна і перевезла в присілок Кривець с. Жаб’є поставила над потоком при дорозі. У 30-х роках було прибудовано «хатчину» з правої причілкової сторони «бухні».
Водяний млин із с. Снідавка присілок Гук Косівського району Івано-Франківської області.
В експозиції «Гуцульщина» є водяний млин середини ХІХ ст. перевезений до Музею із с. Снідавка присілка Гук Косівського району Івано-Франківської області, збудував його Мигидинюк Петро.
Назва села Снідавка походить від слова «снідати». Пастухи та вівчарі, які переганяли худобу з навколишніх сіл на полонини Ігрець, Бубки, Веснарка та ін. зупинялись у цьому місці на відпочинок біля струмка, що протікає нижче дороги. Снідали чи обідали, напували худобу. Це найвищий населений пункт Косівського р-ну, бо знаходиться на висоті понад 700 м. над рівнем моря. Колись село славилось своїми майстрами з художньої обробки металу, мосяжниками – умільцями Федором Якіб'юком, Петром Медвідчуком. До цього часу в селі стоїть церква Петра і Павла, побудована в кінці ХІХ ст. і є пам’яткою дерев’яної архітектури.
Млин, що встановлений у Музеї, за своїм плануванням, архітектурними і конструктивними особливостями, принципом роботи є типовим для Гуцульщини кінця ХІХ поч. ХХ ст. Це дводільна будова, яка складається з приміщення для механізму і невеличкої кімнатки, що була тимчасовим притулком для мельника і селян, які привозили зерно для переробки. Див.фото 7 .
Перевезені та встановлені в експозиції «Гуцульщина»: колиби восьмигранна та чотиригранна 50-ті р. ХХ ст. із с. Волове Верховинського р-ну Івано-Франківської обл. Нажаль, за певних умов не збережені, а тому реконструйовані в 2006-2007 р.р. Колиби – це тимчасове житло лісорубів, а тому посередині будівлі, у підлозі, є отвір викладений каменем для вогнища "ватри" на якій готували їжу. Див.фото 8.
Продовжується робота у відділі, вивчаються нові матеріали та закуповуються етнографічні експонати з Гуцульщини. Вже виповнилось сорок років Музею, а роботи не стає менше, бо відходять у вічність і наші працівники, і люди з якими вдалося поспілкуватися та дізнатися багато нового і цікавого. Живуть своїм життям їх речі в нашому Музеї та розповідають про ті давні часи прийдешньому поколінню! Радують око кожного, хто прийде подивитися на таланти твої, Гуцульщино, край вічно зелених ялиць та смерек. А заслуга ця належить людям праці, які люблять свою справу і обрали її на все життя.