Вітряки й млинарство в Україні

Вітряки

Млинарство в Україні має дуже тривалу історію. Зерно здавна мололи на жорнах. Набагато досконалішими та продуктивнішими за цей ручний пристрій були водяні млини й вітряки, які набули поширення на українських землях за Середньовіччя.

Існують дані про те, що водяні млини в Україні з’явилися 7 тисяч років тому, а вітряки – 4 тисячі років.

Як і крупорушки, олійниці й кузні, вітряки споруджували майстрові люди, часто ті, що в них і працювали. Хоча найбільш поширеною є точка зору, що вони відомі з часів Київської Русі.

Дуже ймовірно, що вітряки з’явилися набагато раніше, бо в кінці XVIII сторіччя вони були вже дуже поширені.
С.Таранушенко наводить статистичні дані А.Шафонського про Чернігівське намісництво. А.Шафонський в 11 повітах намісництва нарахував близько двох з половиною тисяч вітряків, зокрема: у Чернігівському намісництві – 326, Городницькому – 118, Березнянському – 400, Борзенькому – 503, Ніжинському – 308, Лохвицькому – 399, Гадяцькому – 79, Зінківському – 115.

Народні майстри будували вітряки не лише в Україні. М. Сумцов наводить слова архієпископа Філярета, який 1857 року писав: “Поміж українців є вправні механіки: вітряні й водяні млини ними введені в Курській та Воронізькій ґуберніях, де зазвичай мололи хліб ручними жорнами”.

Наприкінці ХІХ ? на початку ХХ сторіччя в Україні існували два типи вітряків: стовпові, коли навколо стовпа, вкопаного в землю, на основі (стільці) обертався до вітру весь корпус вітряка за допомогою дишла (водила), та шатрові, коли повертався тільки верх вітряка, а корпус був нерухомим. На Поліссі серед останніх виділялися вітряки з багатогранним зрубним корпусом – “кругляки”.

М.Сумцов пише: “В старі часи були поміж вітряками так звані кругляки, які тепер повиводились”. Проте працівники Музею Вітряків у Києві в 1970-і роки, зокрема архітектор С. Верговський, виявили багато кругляків-вітряків, і тепер чотири з них встановлено в експозиції музею. Серед них особливою монументальністю відзначається вітряк із села Морочне на Рівненщині.

Історична довідка: вітряки світу

Вітряк у Алкмарі, Голландія

Вважається, що вітряки, або вітряні млини, з'явилися пізніше, ніж водяні. Є відомості про вітряки в стародавній Персії ще близько VII ст. до н. е. та в Китаї у ХІІІ столітті н. е.

У Європі вітряки згадуються починаючи з середніх віків. Найбільш ранні згадки датуються ХІІ століттям. Це були вітряні млини для зерна. Згодом вітряки почали використовуватись як лісопилки й молотарки. Достатньо швидко вітряки стали більш поширеними, ніж водяні млини в рівнинних регіонах, де не було великого перепаду висот для ефективної роботи водяного млина.

Одні з найбільш відомих у Європі вітряків - голландські. У Голландії вони використовувались для перепомпування води та для осушування боліт. Для освоєння нових земель потрібен був постійний дренаж боліт. Оскільки один вітряк, згідно з законами фізики, може помпувати воду тільки на певну висоту, то були збудовані цілі серії вітряків, де кожен наступний випомпомповував воду в щоразу більш високий резервуар. Найбільший комплекс із вітряків вітряків, який зберігся до нашого часу в Кіндердійку (голландське поселення), отримав статус світової спадщини ЮНЕСКО.

Інший європейський регіон, відомий своїми вітряками, -  Ла Манча, Іспанія. Місцеві вітряки стали відомими завдяки Сервантесу, який зобразив сцену боротьби а з вітряками у своєму романі «Дон-Кіхот».

Місцевий колорит вітряків

Вітряк - початок знайомства з духовним простором українців

Вітряки ставили на пагорбах, на околицях села або ж у полі. Як згадують старші люди, їх могло бути там і по кілька десятків. Долинні села, які не мали власних водяних млинів, возили молоти зерно до вітряків. Мололи не тільки собі, а й худобі. Розрізняли борошно питльоване, простого помолу й дерть.

Вітряки створювали особливий колорит наших сіл, чудовий пейзаж польових доріг. Біля них подорожні відпочивали, по них відміряли дорогу. Вони були наче сторожові вежі. Рухаючи крильми, вони нібито злітали в небо, а в нерухомому стані були уособленням величного спокою.

Якщо на Гуцульщині, Бойківщині й Закарпатті ставили лише водяні млини, то в інших регіонах України споруджували й вітряки.
У XIX сторіччі в селах Полтавщини, Слобожанщини, Наддніпрянщини й Півдня України вітряків було набагато більше, ніж водяних млинів. Будували їх обіч доріг, у полі або ж на пагорбах за селом, поодинці чи групами, інколи до кількох десятків разом. Вітряки відігравали важливу роль у забудові сільських поселень, визначали їхнє архітектурне обличчя, формували краєвид українського села.

У степових місцевостях України, особливо на Слобожанщині, вітряки були досить високі, інколи могли сягати понад 10-12 метрів. Стрункий каркасний або зрубний корпус встановлювався на високому дерев'яному стільці та завершувався шоломоподібним дахом з дощаною чи бляшаною покрівлею. Галереї й піддашки оздоблювали нескладним різьбленням, що надавало слобожанським вітрякам своєрідної привабливості. На відміну від слобожанських вітряків,  на Поліссі їх будували на невеликих пагорбах посеред лісу.

Для Буковини характерні шестикрилі, стовпового типу вітряки з вишуканими чудовими пропорціями. На рівні другого поверху їх корпус має невелике розширення в бічних напрямках. Двосхилі дахи вітряків тут покривали ґонтом.

Видатний дослідник народного будівництва С.Таранушенко в науковій розвідці про вітряки дає високу оцінку спорудженню їх як своєрідній галузі народної монументальної архітектури: “Незважаючи на їх суто утилітарне практичне призначення, оцінюючи архітектуру вітряків з погляду методу розв’язання архітектурних завдань, з погляду принципів організації архітектурних форм, беручи до уваги генезис типів вітряків, нарешті враховуючи їх місце і ролю в організації архітектурного обличчя села, ми прийдемо до висновку, що вітряки – це своєрідна галузь нашої народної монументальної архітектури”.

Як перші письмові згадки про вітряки С.Таранушенко наводить слова російського академіка В.Зуєва, який у 1788 році опублікував звіт про подорож у 1781-1782 роках від Петербурґа до Херсона. В Україні його шлях пролягав через Липці, Харків, Мярчик, Валки, Полтаву, Кременчук, Бородаївку, Кодак, Нікополь, Херсон.

Престижна професія

Дуже давнім в Україні є заняття мірошникуванням. Той, хто молов, звався мірошником, а дочка його – мельниківна. У народі поважали гончаря, теслю, ткача, але чи не найбільше – мірошника (мельника). Старші люди ще пам’ятають роботу вітряка, неповторний запах свіжого борошна і мельника, всього припорошеного, від чого він здавався якимось особливим, не таким, як усі люди. Його слово було законом, з ним ніхто не сперечався та не сварився.

Вітряк – дуже простий і економічний механізм, який використовує енергію вітру. Заробіток мірошника визначався “мірчуком”. У середині ХІХ сторіччя, наприклад на Лівобережжі, мірошник одержував “мірчук” розміром 10% зерна, призначеного для помолу.
Місцеві жителі села Вільшана на Харківщині розповідали, що один з господарів продав усе своє майно і землю, щоб побудувати вітряк, але за три роки повернув все.

Вітряки у творчості

Васильківський С.І. Вітряки

Будівництво вітряків, їх роботу змальовано в леґендах, переказах, вітряки часто малювали художники. Неперевершений образ наших вітряків змальовує Михайло Стельмах. “Сизі від негоди, ці добрі душі українського степу, що віками вписували в сторінки хмар і неба нелегкий літопис хліборобської долі, основою, хрестовиною тримаються чорної землі, а крилами жадають неба”. Побут і працю мірошника та його родини оспівано в численних піснях.

Місце зустрічі змінити не можна: біля вітряка

До вітряка з’їжджалися вози з зерном, приходили з клунками селяни з навколишніх сіл, завжди була черга, як казали, “завізно”, так само, як і на ярмарку. Велися розмови на різноманітні теми, укладалися угоди – від купівлі землі до одруження молодих. Де дорослі, там і дітвора. Слухали мудрі розмови, а потім гуртувалися і гралися. Як набридало, починали бешкетувати – деякі відчайдухи каталися на крилах, поки дорослі не припиняли ці пустощі. Черга тяглася довго, бо мірошник прискіпливо перевіряв зерно, щоб було чистим. Кожне зерно він молов окремо і тільки з нього видавав борошно.

Вітряки були місцем, де збиралася сільська громада для обговорення різних питань, нерідко подалі від очей сільської влади. Біля вітряків збиралася також молодь, водила веснянки, влаштовувала різні забави.

Принцип дії вітряка

Вітряки мали чотири, шість або й вісім крил, які під дією вітру обертали вал. На валу закріплювалося велике дерев’яне “палечне” колесо-шестерня з передачею на “баклушу” – вертикальну шестерню, насаджену на веретено, яке закінчувалося роздвоєнням, що вставлялося в “портлицю” і обертало верхній камінь. Щілина між каменями, від якої залежала кондиція борошна, реґулювалася важелем із ґвинтом. Над жорнами встановлювали кіш, куди засипали зерно, під кошем був лоток з “коником”, який вібрував, ударяючись об грані веретена. З лотка зерно сипалося в отвір верхнього каменя. Піднімаючи за допомогою мотузки на блочку лоток вгору чи опускаючи вниз, реґулювали кількість зерна, яке сипалося в жорна. Для реґулювання обертів крил використовували гальмо. Часто, крім жорен, у вітряках встановлювали ступи.
Шатрові вітряки мали зрубні стіни, поєднання зрубу та каркаса, на Півдні – часто кам’яні. Для підйому мішків із зерном у вітряках робили блочки на гачечках біля дверей.