Українська вишиванка: історія та легенди, Гончарство, Обробка металів, Плетіння, Писанкарство, Обробка дерева, Ткацтво, Будівництво

Бджільництво

Вивчення про трудову діяльність лемків досліджених сіл Великоберезнянського району Закарпаття із літературних джерел та експедиційні польові матеріали автора за 2000-2008 роки виявили, що у ХІХст. – 40-х років ХХст. основним  заняттям жителів було землеробство, скотарство, значною мірою були розвинені домашні промисли і ремесла. Це, насамперед, ті, що пов'язані були з веденням сільського господарства.

Окрім землеробства і скотарства займалися бджільництвом, рибальством, полюванням, збиранням грибів та ягід.

Майже всі традиційні промисли і ремесла відображені в Музейній експозиції «Закарпаття». Наприклад, на садибі хати із с. Рекіти Міжгірського району встановлено пчолинок («пчольник») – це невелика однокамерна зрубна будівля, яка має вхід із торця, навпроти вхідних дверей є маленьке віконце, дах покритий драницями. Над входом є дверцята на під (горище). В такій господарчій споруді тримали вулики, захищаючи їх від снігу, дощу, бурі. По всій довжині бокової стіни є дві прямокутні пройми (отвір) для вильоту бджіл. Всередині обладнаний лавами, на яких стоять солом’яні кимаки (вулики), які внизу мають вічко. Під тильною стіною розкладено необхідне в минулому знаряддя пасічника: дерев’яні довбані «липівки» для зберігання меду, ручна воскодавка, дерев’яні миски, ложки, черпак ( автор інтер’єру Р. Кобальчинська).



Такі ж, плетені із житньої соломи кимаки виставлені в чурі на садибі Стеблівка Хустського району (автор інтер’єру Є.Гайова).

У гірських лемківських селах: Стричава, Княгиня, Загорб, Стужиця, Домашино, Ужок, Волосянка, Тихий, Гусний, Смереково, Буківцеве, Чорноголова, Мирча бджільництво (бортництво) здавна посідало важливе місце в господарській діяльності. Воно було  поширеним заняттям населення гірських районів Закарпаття і додатковим заробітком для існування. Мед (мід) селяни продавали на ярмарках, заїжджим купцям, обмінювали в них на промислові товари.

Різні види робіт, пов’язані з бджільництвом   (бортники, пасічники, воскобійники, роботи пов’язані із медоварінням, свічникарством) у  селах залишили людей з прізвищами: Бортник, Пасечнюк, Трутень, Медюк, Медушний, Медуниць, Нектарчук, Восковнюк, Вощук,  Роєнко, Роюк, Улей.

Більшість території, досліджених сіл Великоберезнянщини, вкривають букові, дубові, ясенові, яворові, ялові ліси, а також розмаїтий трав’яний  покрив: дзвоники, конвалії вероніки, материнка, звіробій, стародуб, маруна, чебрець, горицвіт, золототисячник, ясенець білий[i], у всі часи сприяли для розвитку бортництва. Решта території до цього часу використовується під пасовиська, луки,  і незначна частина загальної сільськогосподарської площі представляє орна земля.       Наприклад, села Стричава, Княгиня, Загорб, Стужиця, Ужок оточені горами, які сягають 700-3000м над рівнем моря. Гори покриті буковими і смерековими лісами, де в минулому селяни розташовували колоди на деревах.

В давніх часах бджільництво в цих селах називалося бортництвом, дикі бджоли здавна роїлися в лісах, на висоті 4-6м у дуплах дерев,   у вирубаних в дереві колодах, а інколи їх робили із товстих колод, видовбували в них місця для бджіл, де вони самі нарощували соти, в селі Стричава такі  борті називали "довбані кимаки". Бортники з роду в  рід передавали свої знання щодо виготовлення колод з певних порід і віку дерева. Найбільш придатними  були дуб, липа, сосна, де  бджолі було тепло, сухо.



Паралельно з ними існували плетені кимаки із соломи -"солом'яник", "кимак", ставили їх по під стіною льотками на схід сонця, на сонячній стороні – ("на осонні", «на відсонні») на дерев'яні полиці в один, два, рідко  - три ряди,  розміщали кимаки  льотками на схід сонця.

Плетені із соломи кимаки завжди були з хрестовиною - двома «копачами» для утримування сот, які бджоли нарощували самі. Плели їх із житньої соломи, яку скручували у перевесла і зшивали корою із береста («ільма»), висотою 50-60см., розширені до низу, де вставлявся льоток. Зверху кимак має плетене вухо для зручного перенесення, верхи є випуклі, зрізані.  На Міжгірщині, Хустщині, Великоберезнянщині  пасічники розповідали, що перед тим, як після зими кимаки виносили на вулицю, то їх обкурювали свяченим сухим зіллям «іванками», яке святять в кожному селі на Івандля (Івана Купала).

Виносили їх традиційно  на «Благовіщення". «За бджолами треба спостерігати, коли їм настає час виходити, вони піднімають у  кимаку шум».

БджільництвоНа початку ХХ ст. в горах навчилися робити вулики з дощок і використовувати штучну вощину. Відтоді можна було  добувати чистий мід, не руйнуючи вощини (сот) і самого бджолиного гнізда. З тих часів  людей, які тримали бджіл у  рамочних вуликах стали називати «пасічник», а тих, хто продовжував ще розводити бджіл у колодах називали «бортником».

Зібрані рамки з медом і вощиною поміщали у медогонки, а звільнені від меду  вощини знову вкладали у новий вулик, зіпсовані рамки заміняли новими. В с. Княгиня на садибі Легича Степана Юрієвича ( 1923 р.н.) зафіксовано рамочні вулики 50-х років ХХст. ( див фото). Для цих вуликів пчолинок на зиму утеплений  глинянмим вальками.

Із 1948 року села Стричава, Княгиня, Сіль, Домашино були об'єднані для утворення бджолиної бригади. Кожен хто хотів із цих сіл міг віддати сюди свої бджолині великі сім'ї.   В наш час вона перестала існувати.

Зараз у досліджених селах розводять бджіл  роями, які виходять з вулика з старою маткою. Коли рій збирається виходити з кимака, то бджоли сидять зверху на дошках біля нього і треба вже за ними слідкувати. Розповідали, що буває із одного кимака виходить до трьох роїв. Перший іде, коли в кимаку нічого не чути, лиш «гучать» - сидять на дошках рядом. З першим роєм іде найбільше бджіл, другий іде через дев’ять днів і уже в кимаку можна вухом чути матку, як вона гуде. Третій рій іде на третій день, і в цьому ж кимаку, звідки відійшли рої ще залишається матка із бджолами.

У новий, змащений водою із розведеним медом, або цукровою солодкою водою, кимак заводять бджіл уже тоді, коли майже весь рій збирається в купу. Його струшують у перевернутий кимак і кладуть до вечора під тим же деревом, на яке вони осіли «уйшли». А ввечері, коли у них закінчується обліт кимак кладуть у пчолинок. За новим роєм слідкують до 14 днів, щоб вощина, яку вони самі  будують не впала вниз «долу» і підчищають бруд. Коли вощина падає, її з кимака треба забрати, щоб вони її не приклеїли до споду. Адже вощину вони тягнуть зверху і хрестовина їм треба лише для того, щоб повну медом вощину «не урвало долу». Це тільки в цей період можна піднімати і заглядати в кимак, а після цього вже не можна, бо бджоли обклеюють прополісом кимак знизу до дошки, щоб нічого не проникло всередину.

Так переводять новий рій і у вулик. "Слідкую, коли рій вийде і сяде на дерево, я в спеціальну рійничку наливаю  сиропу з меду, цукру і вони ідуть на солодке, а коли зайде матка, то вони лем всі до єдної за нею зайдуть в рійничку. Тоди я рійничку закриваю і кладу в прохолодне місце, щоби вони заспокоїлися, охололи в пивниці (погребі), а вечерком  нову сім'ю перевожу лем у новий вулик.

Матка, як правило, тримається на рамці у рійничці, я її з рамкою перекладаю у новий вулик, пересипаю бджіл, а щоб вони на стінках не залишилися ще й вимету їх гусячим крилом, так вони собі в новому вулику заводять лем нову господарку.

Матку у вулику пізнати легко, вона більша за інших бджіл і у сім'ї тільки одна. Її весною запліднюють трутні, а в кінці літа, під осінь, бджоли їх виганяють з вулика. На зиму трутні їм не потрібні. Виганяють їх бджоли, які займаються чисткою у вулику. Весною  появляються нові  молоді трутні, яких матка закладає у більших стільниках, ніж для інших бджіл.

Частина цих комах стежить, щоб у сім'ю не потрапила чужа бджола – це своєрідна охорона».

- Як Ви відчуваєте, коли починає у вулику відділятися і виходити рій, щоб його не втратить?

"Коли пчола червит – молоду пчолу розводит. Якщо матка зачервила (нанесла яєць, їх пчоли закривают – додают мід, носять пилок), то через 22 дни народжується  молода пчола. Цей процес найчастіше буває в травні-червні місяці, а пізніше вони готуються до зими і пчол не розводять.

Пчоли підростають і молода  сім'я залишається у вулику, а стара матка з бджільми іде гет. Інколи після свята  пророка Іллі  вилітают і сідают у смерекових дуплах, я їх не киваю (нічого їм  не роблю), най вони сяк перезимуют, якщо їх порушити, забрати у вулик, то вони  себе  вже на зиму не забезпечут медом і лем загинут. В народі говорили, що "до свята Іллі ще добрі рої, а по Іллі – повісь хоч на гіллі". Свято Іллі приносило в гори з собою подих близької осені (2 серпня). З приходом цього свята  спостерігаються перепади в температурі  дня і ночі. Вдень жарко, а вночі вже холодить. Старші люди говорили: " Прийшов Ілля – холодніє земля".

"Восени у вулику  лишаю їм до 12 кг. меду, восени необхідно своєчасно згудувати цукровий сироп, щоб бджоли встигли його переробити і слухаю  час від часу, гудут чи ні, вони  тихенько і в зимі гудут.

На зиму вулики утеплюю отавою, треба щоб зимівля була в сухому місці, щоб вони не промерзали, щоб вологість була понижена і у вулику була добра вентиляція.  Взимі у льотку лишаю їм невелику щілину, повністю вулик не закривається ніколи, лем вони там подушаться». [iii]

Кимаки на зиму закривають в жовтні-листопаді, з появою морозів до 5 градусів. Зимують бджоли в пчолинку, а можна виносити в підвал і складати їх на дошки. Але набагато краще їм зимувати у пчолинку, тут їх ніхто не турбує – вони спокійніші. У пчолинку кимаки від краю відтягуються, підкладається по всій ширині товщиною 50см. дошка, утеплюються зверху і закривається хід. Розповідали, що солом’яні кимаки тепліші від дерев’яних рамкових вуликів.

Весною якщо трапляються стільники з неякісними кормами, то видаляю, замочую на 2-3 дні у 2-4 % розчині питної соди, ретельно промиваю в 2-3 водах, просушую і лише потім використовую.

Такі неякісні стільники можуть бути вражені різними грибами (цвілями, яких є багато видів). Вони пошкоджують запаси перги у вуликах і сховищах стільників. Особливо часто цвілі розвиваються у вуликах навесні, переважно у слабких сім'ях.  Часті випадки збродження і закисання меду виникає  внаслідок розвитку дріжджів - цукроміцет.

Зброджування починається ще восени через несвоєчасне, пізнє згодовування бджолами цукрового сиропу. Внаслідок вживання такої перги і меду трапляється загибель сімей бджіл взимку або вони погано розвиваються і гинуть весною, бо дуже чутливі до грибів та продуктів їх обміну.

Відкривши вулик можна побачити, яка бджілка чим займається. І не стільки побачити, а відчути по їхньому звуку-співу, поведінці, рухові. Розвідниця танцює і вказує напрямок, куди летіти на медозбір. Тих, які займаються збиранням меду розпізнаєш по тому, що на їхніх лапках знаходиться різнокольоровий пилок.

Бджоли мають свою мову і свої інформативні "танці". «Спостерігаючи за ними, як до льотка з водою прилітає бджола з пилком на лапках і кружляє, кружляє над водою, біля неї  по одній збираються 2-5-9 бджіл і вусиками доторкаються до її лапок з пилком і відлітають. Вона залітає у вулик лише після того як відлетіли бджоли. Виявляється, що своїм кружлянням над водою, вона передає на вусики інших бджіл інформацію про те, де вона збирала цей принесений на лапках пилок».[iv]

Розмір мозку бджоли з макове зернятко, тому інформацію вона передає запахами.

Перший мед в долинних, передгірських районах Закарпаття збирають на початку червня, він в основному із ранніх квітів і "садоцвіту".

Під час медозбору бджіл і себе обкурювали димом із свяченого зілля. «У  дуплянках мід завжди знаходиться у верхній частині  (подалі від бруду), посередині іде бджолиний розплід, а внизу – трутневий розплід. Багато бджіл в ті часи гинуло від диму і голоду. При обкурюванні  бджоли ідуть вниз дуплянки. Ножем вирізалася лем верхня частина, а оскільки бджоли не люблять  пустого місця, вони знову лем затягували верх. За сезон можна було до трьох разів підрізати. Найбагатший взяток у горах, як правило, буває у липні.» [v]

Мед із кимаків вибирається з вощиною. Складається в цідило (друшляк) і дерев’яною ложкою видавлюється. Мед стікає, вощина лишається, її складають в полотняні торбинки, кладуть в горнець з водою, придавлюють каменем і підігрівають. Розтоплений віск піднімається вверх, а бруд залишається на полотні. Ще в 1987 році в с. Сокирниця Хустського району, перебуваючи у відрядженні, довелося бачити і скуштувати мід, який був у сотах в солом’яних кимаках. Це справжнє диво, як бджоли самі у кимаку виліплюють рівненькими рядами соти, і закривають їх медом.

Одним з кращих медоносів є липа.  Мед зібраний з липи називають ще липець - липовий мед. Найбільше нектару виділяють липи віком 20-25 років, якщо дерева ростуть не дуже густо. Особливо інтенсивно виділяється нектар у теплу погоду з високою вологістю повітря. З одного гектара липових насаджень бджоли збирають 600-1000 кілограмів нектару, а за посушливої погоди – менше. Одна бджолина сім'я збирає 7-20 кілограмів липового нектару за сезон". [vi]

Робота з бджолами покращує здоров'я пасічника, оскільки він вдихає різні аромати їхньої продукції. Маточне молоко, прополіс, пилок – це ліки, недарма пасічників відносять до довгожителів.

Вулик – природна аптечка. Наприклад, прополіс – це своєрідний клей, що виробляють найстаріші бджоли зі смоли, бруньок, кори і листя деяких дерев. Ця духм'яна речовина використовується бджолами для герметизації вулику, оздоровлення його мікроклімату та захисту бджолиного рою від вітру, холоду, паразитів.

Віск в досліджених селах використовували в народному вжитку по різному: для освітлення житла, вживають до різних ворожінь, виливають хвороби, насилають чари, в релігійних обрядах, нею роблять хрести на одвірках, на вікнах. Господарі, які мають велику пасіку стараються на Стрітення зробити собі свічку із воску. Віск убирає негативну енергетику. Для такої свічки віск беруть лише з пасік, які були освячені стрітенською водою. Здавна на Стрітення святили пасіку, а вже потім – обійстя.

СВІЧНИКАРСТВОМ в наш час займаються у с. Домашино. Виливають звичайну тонку  свічку, потовщену свічку висотою до 30-50см.  і свічку "трійцю" з воску, додаючи в розчин купований парафін.

В давні часи свічку "трійцю"  робили у селі вручну із воску. "Навколо колеса прив'язували довгу 50-70см. конопляну нитку («горючу»). Рядом в великій посудині нагрівали віск, кантям (горнятком) зливали його на нитку, а внизу підставляли мисся, куди скапував віск.

Віск на нитці затвердівав і товщав, коли свічка ставала  достатньої товщини, її знімали і поки ще тепла покачували, стінки розгладжувалися і тверділи, а потім її ділили на 2-3 частини і розрізали на кавалки (шматки).

У наш час виливають свічки у металевих трубках, які розміщують на дерев'яній прямокутній  дошці (див. фото), де вирізано форму  свічки "трійці".

У металеву трубку посередині пропускають ґнот (нитку) на кінці з гвіздком, отвір у трубці знизу  затикають клинцем у вигляді кружальця з буряка і зверху в трубку кантям  помалу ллють розігрітий віск.

Коли віск у трубці охолоджується і затвердіває, прибирають знизу клинець і зовні поливають гарячою водою, щоби з металевої трубки добре вийшла свічка і кладуть на дерев'яну дошку  на якій вирізана форма трійці. Поки три окремо зроблені свічки ще теплі і гнуться їх на дошці формують у одну свічку "трійцю".

Нижня частина, де  з'єднуються  три свічки - найтовща,  і щоб вона не розпалася - їх наскрізь протикають і скріплюють дерев'яним кілочком, обливають воском, а зовні оздоблюють трьома - чотирма поперечними  восковими пасочками. Раніше всі місця, де з'єднували три свічки обв'язували конопляною грубою ниткою чи клоччям і обливали зверху воском. Віск закривав нитки і рельєфно виступав трьома-чотирма випуклими смугами внизу свічки.

Дякунич Юлія Михайлівна (1951р.н.), яка кожного року ллє свічки для церкви, розповідала: "Ллємо свічки біля церкви громадою, бо це важкий процес. Особливо декількох людей потребує лиття "трійць", одна людина не може справитися, треба одночасно 2-3 людей, щоб її зробити. Двічі на рік це робимо – перед святом «Михайла» і «Петра й Павла» – храм у селі.

Коли вже  трійця готова я пензликом на стінках свічок рисую традиційні взори черленою (червоною), зеленою, жовтою, синьою барвами. Лем синьою і коричневою рисую хрест, а останніми кольорами рисую листя, косички (квіти), крапки.

Барви розводяться на парафіні і "увесь час вони мають бути гарячими, бо не будуть чипатися до свічки".

Свічки "трійці" тричі запалюють кожної служби у церкві, їх тримають три леґіні в руках."

Святять в досліджених селах свічки у церквах на такі свята: на Стрітення ("Стрітеніє"), їх в народі ще називають громнична свічка, тому що їх ставили перед образами під час грому, перед Великоднем - у страсний четвер, нею покурюють при хворобах. Коли покурюють хворобу, то промовляють: " Як дим розходиться, так би і хворота розійшлась". [vii]

Стрітенська свічка в народі обожнювалася, їй наділяли неабиякі магічні властивості. Її дбайливо берегли протягом року і часто використовували з різною метою: як лікувальний, протизлодушний чи заспокійливий засіб. Повернувшись із церкви, її запалювали біля воріт і обходили все подвір'я, – щоб " свяченим полум'ям обійстя освітила і від нечистої сили захистила". [viii] На віконних шибах, вхідних дверях і в хижі на ґеренді (сволок) випікали хрещик, – щоб він "хижу стеріг і не впустив злі сили на поріг".[ix] Запалювали їх прийшовши з церкви перед образами у хижі, щоб "весняна повінь не пошкодила посіви і щоб мороз дерева не побив". Від "громничної" свічки і саме свято називалося колись, крім Стрітення, ще й Громниця.

Дівчата відданиці на тій свічці ворожили, – щоб "з полум'я взнати, з якого боку сватача чекати». [x] Або топили віск, щоб по застиглому відбитку узнати майбутню долю.

Старші жінки використовували свячений віск при  пристрітах, навроченнях на дітей, при хворобах на худобу. Тією свічкою обкурювали помешкання або хлів, щоб відігнати хворобу.

Коли ж помираючи хтось довго мучився, йому в руки давали стрітенську свічку, – щоб "муки зцілила і душу з грішним тілом розлучила"[xi].

А під час сильного грому, в бурю і коли сильно блискала перелетиця (блискавиця) запалювали у хижі, – щоб "челядь осявала й громи та блискавиці від хижі відвертала".[xii]

Нею обкурювали вози, коли вирушали в дорогу, перед першою оранкою  - обходили з нею сівача разом з запряженим плугом, - щоб "її тепло у перші борозни лягло і рясними сходами проросло".[xiii]

Коли хтось вирушав у далеку дорогу, давали потримати її в руках, а ще відламували невеликий шматочок і клали в кишеню, щоб оберігала .



Використовували і зараз використовують свічку при різних святах. Наприклад, у Фтомову - поминальну неділю, на цвинтарі в цей день править священник парастас (службу Божу), обходить все кладовище. Кожен палить свічку на могилах своїх покійних, в цей день на могилку кладуть квіти, гілочку «шутки» (посвячена вербова гілочка).

Після вранішньої служби Божої 19 січня - на Водощі (Іордань, Йордан) всі миром йдуть із священником із запаленими свічками - «трійцями», із хоругвами до потоку (води) на водосвяття. Після освячення води «у ріці люди вмиваються, чиряють (набирають) собі свяченої води у довбанки (глечик), корчаги (глечик з вузькою шийкою і невеличким отвором), які маять (прикрашають) сухими квітами: крішпан, розмаринка, васильки. Ці сухі квіти, освячуються разом із водою, потім їх  використовують, як цілюще зілля – ним покурюють лем худобу, челядника, коли ко хворіє».[xiv]

Кожну роботу пасічники починали з словами: "Господи, Боже, поможи, дай добрий урожай",  або   "Господи, дай  в добру пору почати, та й в здоров'ї зібрати,"  або "Господи, благослови" - перехрещувалися і починали робити.  Дотримувалися впродовж усього року переданих від старших ритуально - традиційних обрядів, замовлянь, молитов, які зберегли досвід і практику хорошого медозбору, охорони бджіл.  Молилися за бджіл перед різними образами, а особливо просили перед образом преподобних «Зосима і Савватія».

         В селах Смерекове, Чорноголова записано молитву «за пчоли»:
«Всемогучий Боже! Ти обіцяв дати Ізраїльтянам  землю текучу медом і молоком. Ти подав святому Іванови Хрестителеви на поживу дикий мід в пустини. Ти, Боже, Сотворителю й Пане всього, що на небі і на землі, поблагослови нашу пасіку, хорони її, Господи, від усякої шкоди та дай, щоб ми пожиткуючи з неї  благословили Тебе,  Дателя,  всяких благ. Амінь.» [xv]


  Євгенія Гайова

[i]. Ясенець білий – цінна рослинна, листочки якої у теплі сонячні дні виділяють ефірну олію, що спалахує від вогню сірника. Рослина при цьому залишається неушкодженою, через це її в народі назвали «неопалима купина».
[ii]. Записано автором  15.07.2005 в с. Смерекове від Попадич Івана
[iii]. Записано автором 5.09.2002  в с. Княгиня від Бецанич М.В. із 1919 р.н.
[iv]. Записано автором 5-16.2008 в с. с.Верховина Бистра .від Довган Івана Івановича 1934 р.н.
[v]. Записано автором 12.05.2000 і 5.09.2002 в селах Стужиця  від Федьо Михайла Федоровича 1935 р.н. і в с. Загорб, записано від Дяковець Василя Федоровича 1923 р.н..
[vi] . Польові дослідження автора із 2002-2005рр.
[vii]. Записано автором  25.09. 2003 в с. Чорноголова від Ковач Анни Федоровни  1940 р.н.
[viii]. Записано автором  12.05.2000 в с. Загорб від Дяковець Василя Федоровича   1923 р.н.
[ix] .Записано автором 17.08.2004 в с. Смерекове від Кирлик  Федора Васильовича 1933 р.н.
[x]. Записано автором 22.08.2007 в с. Чорноголова,  від Ревта Юлії Михайловни  1916 р.н.
[xi]. Записано автором 23.07.2006 в с. Сіль від Тур Марії 1921 р.н.
[xii]. Записано автором 11.06. 2001 в селі Смереково від Куртанич Юлії Іванівни   1927 р.н.
[xiii]. Записано автором 25.09. 2003 в в с. Черноголова від Ковач Анни Федоровни  1940 р.н.
[xiv]. Записано автором 22.08.2007 в с. Черноголова від  Ревта Юлії Михайлівни із 1916 р.н., записано автором 17.08.2004 в с.  в  с. Смереково від Кирлик Меланії Петровни із 1939 р.н.
[xv]. Записано автором 17.08.2004  в с. Смереково від Кирлик Меланії  Петровни  1939 р.н., записано автором 22.08.2007 в с. Черноголова від  Ревта Ю.М. із 1916 р.н., записано автором 17.07.2008 в с. Смереково від Соханич Миколи.