Українська вишиванка: історія та легенди, Гончарство, Обробка металів, Плетіння, Писанкарство, Обробка дерева, Ткацтво, Будівництво

Романа КОБАЛЬЧИНСЬКА
старший науковий співробітник Музею 
Заслужений працівник культури України
 
Боднарство (бондарство) — один із найдавніших і найпоширеніших деревообробних допоміжних промислів на Гуцульщині. Дерев’яний посуд є давнім предметом побуту, який створив наш народ ще в епоху докласового суспільства за умов примітивного натурального господарства.
Професор В. А. Рибаков називає низку деревообробних знарядь (сокиру, тесло, струг), які свідчать про наявність у Х—ХІІІ ст. такого виду обробки дерева. А знахідки в курганах древлян, радимичів, дреговичів дерев’яних відер вказують на існування боднарства. Наведений В.А Рибаковим опис відра майже нічим не відрізняється від таких самих відер, відомих у ХІХ ст. і на початку ХХ ст.


І.Л.Крип’якевич у дослідженні “Прикарпатське село в ХVІ ст.” пише, що тут у побуті був поширений різноманітний дерев’яний посуд: корито, “кадівб” (старовинний довбаний посуд на зберігання зерна, борошна та ін.), “прикадок” (невелика діжка), “гелета” (видовжена бочечка), вівчарська поїльниця, “боклаг” (сплющене барильце), а також називає різноманітні види деревообробного знаряддя: сокира, вісний ніж із двома ручками, теслиця, “скоблиця”.
Боднарство як вид допоміжних занять гуцулів свого найбільшого розквіту зазнало в ХІХ ст., особливо з розвитком капіталістичного товарного ринку. Музейну колекцію боднарських виробів в основному датують початком ХІХ ст. і по сьогодні вона є своєрідною пам’яткою матеріальної культури народу, яка вражає технічною досконалістю і високими мистецькими якостями.
В експозиції “Гуцульщина” в гражді із с. Верховина у надвірній “мущинській” коморі експонується майстерня, місцева назва “верстат”, “боднарка”, в якій господар Микола Киринчук виготовляв дерев’яні ужиткові речі. На огляд відвідувачів тут подано традиційні інструменти боднаря, заготовки колодок — “гентин”, клепок — “дог” обручів, днищ, а в інтер’єрі хати, надвірної комори “челядинської” — експонують боднарські вироби: бочки, гелетки, коновки, маснички, дійниці, пасківники.
У майстерні побачите заготовлені клепки-“доги” і спосіб сушіння їх, які поширені тільки на Гуцульщині. Щоб клепки мали опуклу форму, їх укладали в рамку “кліточкою” з восьми виструганих клепок, тоді дощини натискають одна на одну і вигинаються посередині.
Деревину на вироби майстри заготовляли взимку (грудні — лютому), “поки дерево спит”. Вибирали для цього рівний несучкуватий стовбур, розпилювали дворучною пилою на колодки потрібної довжини, залежно від розмірів майбутнього посуду. Ці колодки називали “гентинами”, їх складали і сушили 1 — 2 роки.
Із сухих “гентин” кололи клепки “доги”, робили те широкою сокирою на короткому топорищі — “боднаркою” (с. Річка, Космач, Верховина). Пізніше їх обстругували рубанком та обіручним ножем, після того їх знову просушували в тіні, щоби не розтріскались. Усі породи дерева в боднарстві (смерека, ялина, верба, явір, ясен, бук, дуб, слива, груша та ін.) майстри розколювали за серцевинними променями, що помітно полегшувало процес праці. Колоті деталі завжди цінували вище від пиляних. Відомі боднарі, які славилися своїми виробами по всій окрузі — клепки на бербениці по два роки сушили у тіні під дахом, бо тільки з сухого матеріалу виходить добре “начинє”. Висушені і обтесані, їх остаточно обробляли тільки перед виготовленням посуду. Для діжок, цебрів, коновок, відер, масничок клепки робили трапецієвидні, що розширювалися до одного кінця. На бербениці, боклажки їх вистругували дещо ширші посередині — “калюхаті”, а до кінців плавно завужені.
Спочатку клепки обробляли “вісним” ножем на боднарськім стільці. “Вісний” стілець — це довга невисока лавка на чотирьох ніжках, на одному кінці якої встановлено вертикальну дошку, що закінчується вгорі круглою колодкою — “головою”. Нижній кінець вертикальної дошки закінчується горизонтальним підніжжям “ступиком”. Натискаючи ногою на “ступик”, “голову” притягують до стола і так утримують виріб, обробляючи його “вісним” ножем із двома ручками, що мав пряме лезо і вигнуте. Вигнутим лезом вичищали клепку зсередини. Оброблені деталі стругали  великим рубанком — “лавою”, дочищали ножем і боднар складав їх у форму майбутньої посудини за допомогою широкого обруча “складача”, в який вкладали першу клепку, підтримуючи її спеціальним пристроєм “отримачем” з двох паралельних дощечок “вильцят” (залежно від довжини клепки їх можна було зсувати або розсувати з допомогою “засува”). Склавши всі деталі, боднар скріплював їх круглими обручами з смереки, ясена або ліщини двох видів: “віблі” і “ставчєті”. “Віблі” — півкруглі колені обручі з молодої смереки, верболозу або ліщини. “Ставчєті” виготовляли з бука або ясена, тесані, завтовшки 5—7 см. Майстри сокирою і дерев’яним клином набивали обручі різного розміру від вужчої до ширшої частини посуду. Кількість, розміри залежали від виду і об’єму виробу. На бочку (заввишки 1 м) закладали по три “віблі” обручі, внизу, посередині і зверху. Поширені по всій території Гуцульщини, дводонні барильця, боклажки з’єднували 5 — 7 обручами у 2 — 3 ряди, що прикрашало посудину. Малі коновочки (1 — 1,5 л.), стягували вузенькими (1 — 1,5 см) обручами смерекового суччя, які 2 — 3 рази обвивали посудину зверху і знизу (коло 1 — 2 см) від країв, їх не з’єднували “у замок”, а простругували кінці і заправляли під обручі.
Пасківники, бербениці боднарі з’єднували “ставчєтими” обручами, виготовленими з ясеня, щоб вони виділялися на поверхні виробів, ковок, які складали з різнокольорових клепок. На бербеницях, цебриках, чубулівах (посуд із затичкою для рідини) майстри часто поєднували “ставчєті” (обручі) знизу, а “віблі” зверху. На видовжених пукатих виробах завжди набивали “ставчєті” обручі “защеплені” і вистругані з одного краю глибше, щоб щільно прилягали до стінок виробу.
Добре вистругані, вигладжені і стягнуті обручами клепки були готові до виготовлення та встановлення днища, по нижньому діаметру виробу на відстані 1,5 — 2 см від краю в клепках робили рівчак “затір”. Дерев’яним циркулем “шашкірнею” вимірювали діаметр посуду і відзначали на одній або двох дощечках, з яких виготовляли дно. Його краї зістругували по діаметру так, щоб вони увійшли в затір. Вкладаючи днище, боднар підбивав нижній обруч вгору, а встановивши дно, зсував обруч на попереднє місце. Готовий виріб він обстругував зверху і всередині ножем “шкріблею” (одноручкою) — заточеним сталевим ножем у вигляді обручки з ручкою. Після цього підрівнював край посуду, обрізаючи зверху і знизу вузькою “лучковою” пилою.
Боднарське ремесло вимагало високої майстерності і кмітливості. На всіх етапах виготовлення посуду боднар сумлінно і досконало мусив обробити всі деталі, щоби з його рук вийшов високоякісний виріб. Кожен майстер мав свої секрети. Так боднар Юріяк Юстин Кузьмович 1921 р.н. із с. Шепіт Косівського району розповідав про свій підхід до вибору породи дерева. Посуд для зберігання молока: конов’ята, “гурчелі”, дійниці майстер виготовляв із груші, сливи, верби, явора. Масничку складав найчастіше з липи, бо ці породи дерева надавали доброго смаку молочним продуктам. Цебри, діжки, скопці, гелетки, боклаги, берівочки, пасківники, за словами майстра, Мочернюка Степана Васильовича 1939 р.н. із села Верховина, виготовляли в Карпатах із діда-пра-діда з дуба, бука та смереки чи ялини. Берівочки до пива, боклажки до горілки “чинили з верби”, дуба. Діжки виробляли з мішаних клепок (одна смерекова, одна дубова), але більше з дуба. Мішані клепки — одна букова, одна сливова використовували для пасківників та коновочок. Ці різноколірні деталі та обручі надавали вишуканий і довершений вигляд посуду.
Боднарні вироби в збірці Музею можна поділити на два типи — закритий (бочки, полібочки, фаски на сало, бодні, коновочки, боклажки, маснички) і відкритий (цебрики, водоніски, дійниці-скопці, відра, діжки, пасківники, черпаки). В інтер’єрі гражди із с. Верховина в хаті, в хатніх та надвірних коморах їх бачимо дуже багато.
Із закритих виробів в інтер’єрі чимало бербениць (ДМ 2173, ДМ 5121 та ін.) — це довгі слабо випуклі бочки з маленьким отвором у дні. Скріплені переважно плоскими “ставчєтими” обручами з ясеня, а також “віблими”. Формою вони цілком відповідають своєму призначенню — це тара для кінного транспортування молочних продуктів у гірських районах.
Фаски на сало, діжки на тісто, пасківники є круглі, ширші до дна, відносно низькі і обов’язково з накривкою. (ДМ 790, ДМ 5071, ДМ 5081) Діжки для квашення овочів високі, мають у трьох місцях попарно набиті “віблі” обручі. Малі виготовляли з розширеними до дна стінками для сипких продуктів — борошна, круп.
В інтер’єрі гражди є велика кількість коновок (водонісок) — буденних білих і святочних “йорданських”, оздоблених випалюванням. Вони у формі зрізаного конуса, в них збоку завжди кругле вертикальне вухо, зроблене з твердого дерева (бук, дуб). Протилежний від вуха край вінець піднятий, часто загострений у носик (для зручнішого наливання з коновки води). (ДМ 6124, НД 11932).
Гуцульське боднарство, крім досконалої форми, точного і чисто технічного виконання, відзначається і способом оздоблення — випалюванням. Багато відомих боднарів краю уславилися “писаним начинням”. Серед них М.П. Тимків із Косова, І.Ю. Грималюк — майстер різьби та випалювання із с. Річки та Василь Девдюк із Старого Косова та інші.
У надвірній коморі  гражди відвідувачі можуть ознайомитися з основним знаряддям для випалювання — “писаками”, які виробляли місцеві ковалі на замовлення майстрів. “Писаки” — металеві печатки “штанці” на дерев’яній ручці. “Як боднар хоче виписати судину, розпікає писак до червоного і прикладає його раз-по-раз до судини, як довго писак значит; як же-ж остудиться і перестане значити то вкладає його в грань, а пише другі поля судини иньшим розпеченим писаком і т. д. міняє все писаки аж випише всю судину до чиста” (В.Шухевич).
Основні орнаменти, які випалюють майстри, це “очка”, “кочіло”, “сонічко”, “кривуля”, “окрес”, хрест, “косиця” і галузки. Впадає в очі взаємозв’язок цих орнаментів з аналогічними мотивами у різьбі по дереву, металу та кості, а також у вишивках.
Давніші боднарські вироби, оздоблені випалюванням в музейній колекції стриманіші, лаконічніші та виразні, а вже з середини ХХ ст. композиції з випалювання стають перевантажені й завеликі. Особливо помітний надмір великих орнаментів у випалюванні сувенірів, які втратили свою ужитковість і їх використовують як прикрасу житла.
Боднарський промисел у надвірній коморі гражди з смт. Верховина демонструє процес виготовлення традиційного дерев’яного посуду та знайомить відвідувачів із дерев’яними виробами Гуцульщини, які вражають досконалістю, побутовою доцільністю та вишуканим оздобленням.