Українська вишиванка: історія та легенди, Гончарство, Обробка металів, Плетіння, Писанкарство, Обробка дерева, Ткацтво, Будівництво

Козак – муха без кожуха…


Саме так колись говорили козаки самі про себе, адже в період козаччини  кожух був чи не основним одягом козаків зимою. До плечового одягу українців, як і інших східних слов’янських народів, належать теплий зимовий хутряний кожух та його похідні безрукавні види, що мають в різних етнографічних регіонах України свої назви, як-от: кептарі, бунди, мінтяни, цурканки, камізельки, лейбики (Гуцульщина, Бойківщина, Лемківщина, Буковина). Цей вид одягу зберігся в українського населення досить повно.
Первинні хутряні безрукавки носилися поверх сорочки. Вони являли собою шмат овчини з вирізом для шиї, конструкція з одного боку була зшита, а з іншого застібалася ремінцем. Носили такі безрукавки хутром усередину і надягали через голову. В середині ХІХ ст. по всій території України поширився кептар, що має поздовжній розріз спереду. Це прямоспинний тип одягу зі стоячим коміром, поширений в гірських та передгірських районах.
Хутряний одяг з рукавами в Україні зазвичай називали кожухами, кожушанками. Розрізняють два типи цього вбрання – прямоспинного крою та з відрізною спинкою.
Оздоблювали кожухи і безрукавки різними аплікаціями зі шкіри, шнурами, вишивкою, бісером, металевими пластинками-“лелітками”, фарбованими вовняними нитками, китицями, гарусом та ін. Гаптуванням прикрашали поли, спину й рукави. Найбільш вживані кольори оздоблення: червоний, зелений, фіолетовий, синій. Суттєвої різниці між чоловічими й жіночими кожухами не було. Хіба що жіночі кожухи були довшими і оздоблювалися яскравіше. Чоловічі кожухи фарбували у чорний та коричневий кольори, а жіночі були значно світліші. Жіночі кожухи на центральній Україні були широкі, такі, що і дітей замотували.
На Гуцульщині побутували коротші кожухи, ніж на території рівнинної та передгірської зон. Це повязано з географічними умовами: горянам,  що жили серед стрімких потоків, гір, річок, довгий одяг заважав.
Кожух був одним з найбільш використовуваних видів зимового одягу українців. За зовнішнім виглядом кожуха оцінювали і матеріальні статки господаря. Кожухи носили колись козаки та селяни, а шуби – пани: «Ми в кожусі та при своєму дусі», «У кого кожух овечий, у того душа чоловіча, а шуба це згуба».

 

Обробка хутра на території України була відома з давніх-давен і збереглася в незмінному вигляді донині. Проблематикою цього питання займалася і детально описала в своїх наукових працях Ярослава Кожолянко.
Давні традиції та багата сировинна база сприяли вичинці овчини та подальшому виготовленню з неї не лише одягу, а й взуття. Побутувало два найвідоміших способи обробки шкіри: сухий і мокрий. Основні етапи підготовки овчини до обробки: зняття жиру, вимочування, пом’якшення (м’яття), відбілювання.
Перший етап обробки шкіри – посипання сіллю (на одну шкіру припадає приблизно 100 - 200 г. солі). Шкіри просушувалися в добре провітрюваному місці, таким чином, щоб на них не падали прямі сонячні промені. Потім замочувалися в холодній воді на одну добу. Кілька разів промивалися після чого з них знімали жир. Для цього використовували спеціальні пристрої та робочі інструменти.
Другий етап вимочування полягав у обробці шкіри спеціальним розчином, виготовленим із солі та борошна. Суміш розводили в теплій воді. Оброблену шкіру тиждень тримали у відрі з водою, періодично помішуючи. Перед висушуванням струшували залишки суміші, вивішували для стікання. Вдруге висушували на пекучому сонці впродовж кількох днів.
Наступний етап вичинки – розм’якшування. Добре висушену шкіру розкладали на твердій поверхні, злегка зволожували підсоленою водою. Спочатку розтягували руками, а згодом на спеціальному пристрої. В ході такої обробки шкіра розм’якшується, і з неї сходить зайвий жир.
Останній етап вичинки включає відбілювання. Для цього шкіру посипають крейдою, інколи гіпсом. Від нижньої частини (від хвоста) до верхньої (до голови) обезжирюють оброблюючи її повторно крейдою. Зачищають сумішшю гіпсу та цементу. Можливе після цього ще фарбування овечих шкір.
Існують певні особливості обробки шкіри, які поширені на всій території України. Це стосується складових розчинів для вимочування та різновидів робочих інструментів.



Найчастіше українці використовували кожуха в родинній обрядовості, тобто на родинах, хрестинах та весіллях. Окремі відомості про використання кожуха в родинній обрядовості знаходимо в матеріалах П. Чубинського, В. Кравченка та наукових дослідженнях М. Мельничук, Н. Здоровеги, В. Борисенко, С. Щербань, Н. Кучережко. Найбільш повно використання кожуха в родильно-хрестильних обрядах розкрито у Н. Гаврилюк.
Отже, сповиту дитину баба-повитуха клала на простелений на столі або на землі кожух. При цьому вона примовляла: “Щоб було тепло і багато”; “Щоб добре росло і щасливе було”; “Щоб був багатий, як кожух волохатий”.
Коли батьки передавали дитину для хрещення кумам, ті в свою чергу, кидали на кожух, де лежало дитятко, гроші. Це означало “викуп”, або “продаж” немовляти. При цьому усі брали кожуха за кінці й тричі піднімали і опускали новонародженого. Тоді баба-повитуха промовляла: “Даємо вам рожденне й молитвенне, а нам принесіть хрещене”, - і віддавала дитину кумові, а той передавав її кумі. Відтак ішли до церкви.
Цей обряд був відомий ще в 40-50-х роках ХХ ст. на території Центральної України. На сході України він був дещо простішим. Малюка клали на розстелений кожух на покуті до і після обряду хрещення. А на території західної України перед тим, як вирушати до церкви, дитятко клали в хаті на кожуха, щоб було здорове і багате. Пеленали, сповивали і перев'язували поясом - “попружкою”, як своєрідним оберегом. Перед виходом з хати до церкви клали на поріг ніж із жаринами. Куми переступали через них з немовлям, щоб було довге життя і щоб нечиста сила не приступила. А відтак повернувшись від церкви дитинку клали на розстеленого на порозі кожуха, щоб було багате та щасливе. .  Заносили до хати розкладали випечені з тіста калачі з трьома свічками, голубки, пташечки, які згодом роздавали старшим дітям. Це робилося для того, щоб дитина завжди була з хлібом. Якщо це була дівчинка, то обов’язково виплітали вінок із барвінку та трояндочок – символ дівоцтва, щоб дівчинка була красива та здорова: “Щоби мала гарне квітуче життя!”. Хрещені батьки дарували дитині подарунки, гроші викладаючи їх на кожуха, де лежить дитина. Нанашки при цьому співали: “Хресний тато, витягай брісташку, а в брісташці гроші, клади Даринці на бовтиці”.
Коли дитині виповнювався рік, хрещені батьки здійснювали урочисті пострижини малюка. На Гуцульщині їх називають “підтинанці”. В минулому цей обряд був поширений на більшій частині України. Хрещені садили дитину на кожуха, що клався хутром догори на столі чи на покуті. Хрещений батько спочатку тричі хрестив малюка і вистригав навхрест на тім’ячку, тоді з різних боків голови. Дія супроводжувалася різноманітними побажаннями: “Щоб росло і не боліло”; “Щоб волосся було, як кожух”; “Щоб овечки велися”, “Щоб був багатий, як кожух волохатий”; “Щоб брикав”. На Гуцульщині волоссячко з голівки хлопчика закопували під грушкою, щоб був кучерявий, а дівоче волосся під вербою, щоб коси були довгі.
Іноді на кожух кидали гроші або ставили тарілку з обстриженим волоссям і клали гроші в неї. Бажали: “Щоб дитина росла, грошовита була”; “Щоб був господар, всьому світу володар”.



Якщо це була дівчинка, то під кожух клали прядиво чи гребінь-“щоб пряла і ткала”, а якщо хлопчик, то клали ніж або рубанок-“щоб теслею був”, “щоб шевцем був”. Певні предмети розкладали й на поверхні кожуха. Тоді спостерігали, що дитина перше візьме до рук. Якщо нитки - буде шевцем, якщо книжку - буде вченою, якщо люстерко, - буде чепуритися і лінуватися в роботі.
У колискових піснях кожух часто уособлює в собі спокій, тепло та затишок для дитини. В одній з них співається:


                Пішов коток на торжок,
                Купив собі кожушок.
                Треба з кота зняти,
                Та дитинці дати,
                Щоб тепленько спати.


    Але найширше використовувався кожух у весільному обряді українців.
Під час сватання, за загальної згоди на одруження, батьки нареченої благословляли молоде подружжя “щастям і здоров’ям, віком довгим і розумом добрим, долею щасливою”. Біля печі або на покуті ставили ослін, застелений кожухом, на нього сідали батько і мати з хлібом та сіллю.
Перед вінчанням у церкві вдома молодій розплітали косу, при цьому її садовили на діжу, а пізніше, в 50-60-х роках ХХ ст., на ослін чи стілець, застелений кожухом . Цей кожух приносив боярин від молодого. На Гуцульщині та Буковині ще на поч. ХХ ст. “кнєгиню мостили” на ярмо застелене кожухом вовною вверх. У хаті в цей час співали:


                “Давай, мати, стільця,
                золотого гребінця,
                Давай, мати, кожуха,
            Щоб сіла молодуха”
Дружки не хочуть, щоб її розплітали, тому відповідають:
                “Не дамо ми стільця,
                Не дамо гребінця,
                Не дамо кожуха –
                Не сяде молодуха.
                Ви з дому виїжджали,
                Чом гребінця не взяли,
                Ні стільця, ні кожуха
                Не сяде молодуха”.
Світилки співають:
            “Ми з дому виїжджали,
                Ми гребінця взяли,
                Стільця і кожуха,
                І сяде молодуха”.

До церкви молоді йшли гарно вбрані, взимку обов’язково в кожухах, підперезаних широкими червоними поясами. Молодий у вишитій сорочці, смушевій шапці, чоботях – “це як закон”.
В 30-х роках ХХ ст. традиції поступово відходили в минуле, але селяни ще дотримувались старих звичаїв. В архівних матеріалах знаходимо відомості про те, що перед від’їздом до церкви мати молодої одягала кожуха наверх вовною і свяченою водою із житом тричі кропила воза, на якому сиділи молоді. Таким чином вона захищала молоде подружжя від лиха та негараздів.
До вінчання в церкві наречених ще ставили на кожусі й благословляли “в путь”, що символізувало багатство і добробут майбутньої молодої сім’ї.
    Після вінчання вони йшли до хати молодого, інколи до молодої. Тут їх зустрічали батьки з іконою, благословляли, заводили до хати і садовили на розісланий кожух на “посаді”. В центральних регіонах України під кожух підсипали зерно або клали необмолочений сніп. Упродовж всього весілля наречені сиділи на кожусі, що було символом побажання здоров’я, багатства, сили, заможності тощо.
    Коли батько і мати молодого виряджали весільний поїзд до молодої, що відбувалося переважно у неділю, перед заходом сонця мати вбиралася в кожуха, вивернутого вовною наверх, та заквітчану шапку, також одягнену навиворіт. Батько, за ним молодий, а потім і мати у дворі тричі обходили діжу з гільцем. Мати весь час обсипала молодого пшеницею, цукерками і грішми.
    Аналогічне використання кожуха бачимо і під час зустрічі молодого в дворі молодої. Теща зустрічала зятя при вході до хати в кожусі вовною нагору, сидячи верхи на вилах, граблях або кочерзі. Вона тримала в руці горщика з водою й вівсом, якого, привітавшись передавала молодому.


При цьому співали:
                “Вийди, вийди, мати, з хати
               Свого зятя зустрічати!
                Вийди, вийди ти в кожусі
                Та в хорошому ж дусі!
                Який кожух твій мохнатий,
                Такий зять твій багатий –
                На худобу, на вівці,
                На гроші, на червінці!”.

    Або:            “Пишна теща, пишна,
                Проти зятя не вийшла.
                Чи кожух латає,
                Чому зятя не вітає?
                А коли ми кожуха поправимо
                І сорочку полатаємо,
                Тоді зятя привітаємо”.
Якщо після вінчання молоді разом поверталися до молодої, мати нареченої у вивернутому кожусі зустрічала їх хлібом–сіллю на порозі. Тримаючись за материн кожух, молоді заходили до хати:
                “Що то вийшло кострубатого?
                Що то вийшло волохатого?
                Який кожух волохатий,
                Такий буде зять багатий”.
На Поліссі вивернутий кожух, окрім побажання багатства, виступав оберегом:
                “Із якої причини
                Теща вбралася в овчини?
                Хоче зятя злякати,
                Щоб дочкі не дати….
На Уманщині після покривання молодої, коли збираються везти її до свекрухи, співають:
        “Виряжай мене, нене, виряжай,
        А що маєш давати, то давай:
        Свитки та кожушки,
            Та й підемо до свекрушки”.


Це говорить про те, що нареченій, окрім традиційного комплексу вжиткових речей, давали в придане і кожуха, якщо була така можливість.
У весільному обряді пов’язаному з коморою, також використовувався кожух. Його клали в голови, як подушку, вживали як частину постелі для молодих, ним укривалися в першу шлюбну ніч. Ці обряди були відомі ще наприкінці ХVІІІ - на початку ХХ ст.
Під час наукових відряджень, які проводяться з метою вивчення матеріальної і духовної культури гуцулів протягом останніх десятиліть науково-дослідним відділом “Карпати” НМНАП України не фіксуюється використання кожуха чи овечої шкіри в похоронній обрядовості. Записи Р.Ф. Кайндля, чернівецького етнографа австрійського походження свідчать, що в кінці ХІХ ст. гуцули “у домовині розкидають овечу вовну, щоб небіжчику було тепло”.
В околицях Косівського району (с. Бабин, с. Соколівкв, с. Яворів та ін.) під час похоронного обряду померлого клали, і до цього часу кладуть в домовину застелену “писаним” ліжником. Інколи ліжник стелили на домовину, або під неї а після похоронного ритуалу його віддавали священникові. Це фіксує і Р.Ф. Кайндль. Досьогодні в цих селах існує промисел виробництва ліжників, їх тчуть з ниток виготовлених із овечої шерсті. Таким чином, прослідковується аналогія пов’язана з використанням виробів вівчарства у поховальному обряді.
Українські етнологи також стверджують про побутування кожуха на території України під час похорон: “Колись небіжчика після обмивання клали на лаву, підстеливши під нього кожух…”.
Окрім родинних обрядів кожух використовувався на Різдво, Великдень, Масницю та ін. Так, автором цього дослідження під час проведення свята “Масниця” в Музеї народної архітектури та побуту України записано від фольклорного колективу свідчення про використання кожуха в дещо незвичайний спосіб. Проганяючи зиму, господар домівки кілька разів бив по снігу кожухом, примовляючи при цьому:



“Ух, ух, очищайся кожух,
Об біленький сніжок, для моїх овечок”.
(Вінницька обл., с. Бохоники)
Молодь, яка зібралася під його хатою, відповідала:
                “Всіх нас гріє не кожух,
                А веселий теплий дух”
(Вінницька обл., с. Бохоники)


Таким чином, українські селяни вірили, що в результаті цього обряду сувора зима, яку символізував кожух, швидше поступиться місцем теплу та весні.
В західних областях України на Великдень кожуха стелили на поріг господарю під ноги, коли той повертався із церкви з паскою додому. Аналогічно використовували кожуха і на Свят–вечір, перед Різдвом. Це робилося для того, щоб у хаті цілий рік було затишно й “багато”. В 70-х роках ХХ ст і досьогодні ліжники чи покрівці замінюють кожухи.
    На Житомирщині від старих людей записано вислів, що стосується зміни погодних умов у бік похолодання протягом Вербного тижня (тобто тижня, що передує Великодню). Вербний тиждень тут називається “вербіч”. Старожили кажуть: “Прийшов вербіч – кожуха тербіч” (Житомирська область, Новоград-Волинський р-н, с. Кам'янка).  Мається на увазі використання кожуха в холодні весняні дні, які обов’язково настають щороку перед Великоднем. Зима ще не хоче відступати і затримує прихід весни (зап. від Самань Ніни, 1928 р.н. с.).
Про те, яке велике значення мав кожух у селянському побуті України, свідчать численні народні приповідки: «До Святого Духа не скидай кожуха, а по Святому Дусі ходи далі в кожусі», «Прийшов святий дух – берись за кожух», «До Святого Духа держіть кожуха», «Обіцяв пан кожух, да тільки слово його тепле», «Кожух та свита та й душа сита».
На жаль, час спливає, змінюється світ, змінюються традиції. Кожух усе менше й менше використовується як в побуті, так і в родинній обрядовості українців. Часто його замінює сучасний одяг (пальто, шуба та ін.), а в обрядах–ліжники, рушники, килими, полотно, подушки, тканина. Все частіше нехтують важливими моментами обрядовості, яка створювалася впродовж віків, що обумовлено трансформацією та нівеляцією окремих обрядів.
У Національному музеї народної архітектури та побуту України зберігаються традиції використання кожуха в родинній обрядовості, вас ласкаво запросять на весілля, хрестини де ви можете зануритися в атмосферу проведення обряду, яку пам'ятають хіба що ваші бабусі. Відродження давніх ритуалів і є нашою однією з основних задач. А тому ласкаво просимо відвідати наш музей у свята та будні.

Олена Громова

 

Кушнірський кустарний промисел на Лівобережному Поліссі кінця ХІХ – середини ХХ століття

 

Останні дослідження кушнірського кустарного промислу Лівобережного Полісся (загалом територія колишньої Чернігівської губернії) відносяться до другої половини ХІХ – початку ХХ століття, коли він належав до економіки краю. Дослідники вивчали сировиннну базу, ринки збуту, технологічні проблеми, намагалися віднайти шляхи поліпшення економічного стану кустарів тощо. У деяких працях траплялися відомості про вироби з хутра. Загальні риси народного хутряного одягу Лівобережного Полісся описали Т. Ніколаєва, К.Матейко. Ми ставимо за мету комплексне дослідження кушнірського кустарного промислу. Це питання, пов’язані з виготовленням та продажем хутряних виробів, видами хутряного одягу, його кроєм та оздобленням. У роботі будемо спиратися на праці попередніх вчених, колекцію хутяного одягу Національного музею народної архітектури та побуту України, матеріали польових експедицій.

Вичиняти хутро та виготовляти хутряний одяг почали давно, відколи з’явилася потреба захищатися від холоду. Спочатку у роботі використовували шкури диких тварин, потім - худоби яку приручили. У давніші часи хутряний одяг виготовляли для власних потреб, згодом це заняття стало ремісничою професією. У період Середньовіччя ремісники об’єднувалися у цехи, де виробляли і продавали вироби спільно. У другій половині ХІХ століття, з розвитком товарних відносин, ремесло набирало ознак промислу. Це виявилося у тому, що ремісники почали працювати на ринок. У той період їх називали кустарями, оскільки вони виготовляли речі прадавнім способом, на відміну від капіталістичних підприємств, де працювали за новими технологіями.

Кушнірським промислом займалися в усіх місцевостях Лівобережного Полісся. Більше він був розвинений на півночі краю, де переважали піщані грунти, з яких важко було прогодуватися. Крім того, у цих місцевостях розводили овець, з яких добували хутро для пошиття кожухів [8, 1]. У південній частині краю, де грунти були кращі, промисел був менш розвинений. Там більше виготовляли одяг на замовлення [9, 34]. Загалом сировину замовника виробляло 62 % кушнірських господарств, власну і замовника – 38;% [8, 7-9, 21].

Кушнірством займалися в основному дорослі чоловіки, жінок було мало, іноді до робіт залучали підлітків 13-14 років [8, 1].

За відомостями 1898 року найбільшими кушнірськими осередками Чернігівської губернії були містечка Березна і Седнів, де налічувалося 300 кушнірів. Крім того цей промисел був розвинений у Городнянському, Глухівському, Кролевецькому, Мглинському, Новгород - Сіверському, Ніжинському, Суражському, Сосницькому, Чернігівському повітах. Всього на то час налічувалося 400 кушнірів [9, 33].

За даними 1918 року багато кушнірів було у Березні (73 двора, 101 робітник), Коропі (21 двір, 27 робітників), Конотопі (14 дворів, 23 робітника), Понорниці (11 дворів, 22 робітника). Всього кушнірським промислом займалися 742 чоловіка [8, 1]. Як бачимо, це майже вдвоє більше ніж у 1898 році.

Сировину купували у місцевих різників та на великих ярмарках Харкова («Крещенський»), Полтави («Іллінський»), Курська (проходив у Духів День) [7, 8], Нижнього Новгорода [6, 28], у господарствах Полтавської губернії [8, 8]. Коропські кушніри (17 господарств) на ярмарки відправляли два - три чоловіка. Витрати і куплений товар розподіляли згідно внесеним у закупку коштам [8, 8]. Із Березни великі ярмарки відвідували заможні кушніри. Інші купували сировину на місці, у оптових продавців. Бідніші кушніри були спроможні придбати 50-100 овчин за один раз, багатші – 400 овчин [8, 8].

На губернських ярмарках продавалася овчина кримська  за ціною 1руб., черкаська - 1руб. 20 копійок, кавказька, сибірська - 1руб. 30 копійок. Місцева овчина коштувала дорожче - 1руб. 60 копійок [8, 9-10]. У селі Олишівці Чернігівського повіту ціна сирої овчини складала 75 копійок, вичиненої - 1руб. 40 копійок [3, 102].

Кушніри Чернігівської губернії, за винятком Березни, на одяг перешивали не всю вироблену овчину. На кожухи використовували товар нижчої якості, краще хутро продавали, з великою вигодою [8, 4].

Торгували на ярмарках з другої половини осені до грудня. На початку ХХ століття основними ринками збуту кушнірів Березного були: Гомель (половина всіх виробів), Чернігів, Городня, Добрянка Чернігівської губернії, Сєровка, Носовичі Могилевської губернії. Коропські овчинники продавали вироби у межах свого та сусідніх повітів - Глухівського, Сосницького, у селі Семенівці Новозибківського повіту. На тих же ярмарках бували і кролевецькі кушніри [8, 19-20]. Коропські кустарі взимку возили кожухи у Москву, санним шляхом. В дорогу, для охорони товару, наймали поліцейського [13].

Кушніри збували свої вироби частіше без посередників. Зі скупниками співпрацювала тільки невелика частина кустарів Березного. Борзнянські кушніри самі виступали у ролі скупників. Вони привозили кожухи зі Сміли Полтавської губернії і збували їх разом зі своїми [8, 19].

На ярмарках продавалися кожухи, чимерки, юпки, піджаки, тулуби. [8, 4]. Кожух, виготовлений з 4 - 5 овчин коштував 10-12 рублів, піджак з 4 – 5 овчин – 9-10 рублів, чимерка з 5 овчин -12-13 рублів, юпка з 5 овчин – 12-13 рублів, тулуб з 5 овчин -13-18 рублів [8, 21].

Кушнірам Чернігівської губернії траплялося виконувати і державне замовлення. Під час Кримської війни 1853-1856 років кустарі Березного виготовили для Сосницького ополчення 12 тисяч кожушків, на суму 30.000 рублів [9, 33].

Частина кушнірів у пошуках заробітку подорожувала селами. Нащадок кушніра з містечка Ічні розповідав, що його дід, разом з дружиною і дітьми на зиму наймав хату у селі Обмиш і обшивав усіх його мешканців [15]. Багато кушнірів з північних губерній подорожували у південні, іноді вони осідали у місцевостях де була робота. На Чернігівщині бували кустарі з Калужської губернії. Деякі з них оселилися у Гоголеві Остерського повіту [8, 1].

Кушніри, які працювали на ринок, виробляли хутро цілий рік. Найпліднішими були 8 місяців, з вересня по квітень. Гаряча пора наставала з другої половини зими, після закупки сировини на ярмарках. Робочий сезон кушнірів, які працювали на замовлення, тривав чотири місяці, починався у вересні, після завершення польових робіт. Вони приступали до роботи, набравши сирого матеріалу 200-400 штук [9,34]. Подорожі селами у пошуках заробітку тривали з вересня по січень [8, 1]. Працювали кустарі 10-16 годин на добу [8, 7].

Деякі кушніри мали учнів. Навчання тривало три роки і було безкоштовним. Крім освоєння ремесла, учні виконували господарські роботи. Цим пояснювався  тривалий термін навчання. [14].

Кустарі частіше працювали родинами, проте існувала і наймана праця. Найманим працівникам платили поденно, помісячно та від виробітку [8, 16]. Робітник, який харчувався за кошт господаря за день роботи отримував 50-75 копійок. У Березні місячний заробіток за вичинку шкір складав 8-10 рублів, за пошиття кожухів - 12-20 рублів [8, 16]. За одну вичинену овчину найманий робітник отримував 2-3 копійки, замовнику це обходилося у 6-10 копійок, вичинка шкури теляти - вдвоє дорожче [9, 34]. У Ніжині за пошиття одного кожуха найманому робітнику платили 40 копійок, у Березні – 1 руб [8, 18]. Замовник за пошитий кожух розраховувався грошима, частиною оплати могли бути зернові. По завершенні роботи він частував кушніра за свій кошт [14].

Один кушнірський двір за сезон виробляв близько 750 овчин [8, 3]. Одне кустарне господарство за рік вичиняло від 1000 до 2000 овчин [9, 36]. Деякі кушніри для ведення справи користувалися кредитом. У Березні, Коропі, Кролевці він складав 12 % річних [8, 7-9].

У вільний від основної роботи час кушніри займалися землеробством, відхожими промислами, торгівлею. Кролевецькі кушніри столярували, ткали, борзнянські - баришували скотом, виконували малярні роботи [8,6].

Кушніри займалися промислом до 60-х років ХХ століття, доки не було налагоджено фабричне виробництво одягу. На той час вони працювали підпільно, через великі податки та переслідування владою. У  60-х роках у Березні, колись найбільшому кустарному осередку, залишилося 4 кушніри («кажушники»). Вони виготовляли хутряний одяг для місцевих жителів, їх замовниками також були представники сіл, які у холодну пору працювали на вулиці [14]

За Радянської влади кустарі Березного продавали кожухи на ярмарках Седнева, Синявки, Чернігова а також у населених пунктах Білорусії. Після війни гарний кожух коштував близько 700 рублів. Кустарі також подорожували ближніми селами у пошуках заробітку [14].

Кушніри більше вичиняли шкури овець, іноді кіз, молодих телят [9, 33]. Одяг з козячого хутра був холодним, теляча шкіра дорого коштувала. Забивали овець восени, коли вони мали густішу шерсть. Шкуру з хворої або загиблої тварини не використовували, оскільки з неї могло посипатися хутро.

Овчини виготовляли двох видів - сиром’ятні і дублені. Відомо, що у селі Олишівці виготовляли сиром’ятні овчини, у містечку Березні сиром’ятні і дублені [3, 103].

Шкури зберігали у висушеному або солоному стані [14]. Перед вичинкою їх розмочували, зв’язавши у «хури» (зв’язки), по 30-50 штук у кожній [8,11]. Далі шкури розстеляли на спеціальному настилі із дошок, поливали водою, знімали з них бруд за допомогою дерев’яної лопати, висушували [14].

Наступний крок – міздрювання (зняття зі шкури залишків м’яса, жиру, плівки). Цю операцію виконували на спеціальному пристрої - «верштабі», який складався з двох дерев’яних стояків, з’єднаних між собою двома паралельними перекладинами, верхня з яких була рухомою. Закріплену між перекладинами шкуру чистили «скафою» (вправлений у дерев’яну колодку скребок) або «ключем». Останній складався із продовгуватого дерев’яного держака, у вехній частині якого, під кутом 45 градусів, була прикріплена залізна робоча частина, у нижній находилося стремено з мотузки. Кушнір працював, тримаючись за держак і допомагаючи собі ногою, заправленою у стремено [14].

Далі овчини квасили у чанах, які вміщували до 60 шкур [11, 216]. Квас виготовляли з житнього борошна, яке розводили у теплій солоній воді та вистоювали у теплому місці 2-5 діб. На одну шкуру витрачали близько 2 кілограмів борошна. Було відомо дві техніки квашення. Перша - овчини занурювали безпосередньо у квас, друга – їх намащували тістом з сіллю (консистенція сметани) з м’ясної сторони, звертали шерстю вверх і вміщували у чан з водою [3,102]. У Коропі шкури складали міздря до міздрі [13]. Квашення тривало тиждень, у теплому місці. Для підтримки температури у розчин періодично доливали теплу воду [11, 216]. Шкури перебирали кожні дві доби, міняючи їх місцями, щоб квашення було рівномірним. Якість вичинки залежала від того, як часто міняли або поновлювали (додавання води, солі, борошна) квас [8,11]. Щоб перевірити готовність шкури, торкалися пахвини передньої лапи. Якщо плівка знімалася, квашення завершували [14].

Далі шкуру знову міздрювали, але більш ретельно. У Коропі ця операція називалася «плєшевання» [8,11]. Завдяки квашенню шкура ставала м’якшою і міздря знімалася краще, хутро ж ставало міцнішим [9,35].

Далі овчину висушували, попередньо зменшивши її вдвоє. Ця операція називалася «затягування». Її виконували руками, зі сторони міздрі, рухаючи пальцями від країв до середини. Після сушки овчину відволожували і повертали до попередніх розмірів. Для цього на один її край ставали ногами, другий через спину тягнули на себе [14].

Далі овчину підвішували на жердку і м’яли за допомогою «крука» - дерев’яної ключки, на кінці якої було прилаштоване стремено. Кушнір лівою рукою притримував овчину, правою - працював, допомагаючи собі ногою, заправленою у стремено [14]. Шкуру також могли розминати руками, втиснувши її у залізну скобу на стіні [9, 36].

У кінцевій операції хутро вичісували залізним гребінцем «дреспаком» [14]. Деякі майстри з цієї шерсті виготовляли шапки «мегерки», шляпи [9, 36].

Вичинена сиром’ятна овчина була придатна для виготовлення одягу, але погано витримувала вологу. Дублена шкіра, у цьому плані, була міцнішою. Її дубили у розчині, приготовленому з запареної окропом дубової кори. Операція тривала одну добу. Одночасно з дубленням шкіра фарбувалася у жовтий колір. Щоб отримати червоний колір, до відвару дубової кори додавали вохру. Після фарбування шкіру, при потребі, підправляли порошком вохри. Щоб отримати чорний колір, шкіру дубили, а тоді ще мокру, ополіскували розчином «хромпика» (мінеральна фарба). Сушили пофарбовану шкіру на подвір’ї або біля печі. Після того її відволожували, ще раз виминали «круком» і обробляли «скафою». Шкіру також натирали крейдою, щоб висушити залишки міздри [14]. На вичинку білої (сиром’ятної) овчини витрачали 25 днів, жовтої - 40, чорної - 45 [8, 12,15].

У давніші часи виготовляли тільки білі овчини, згодом їх навчилися дубити, далі фарбувати. Взагалі ж у Чернігівській губернії на кожну сотню овчин вироблялося білих – 23, жовтих – 47, чорних – 30 [8, 3].

На пошиття кожуха витрачали близько 5 днів. Розміри знімали дерев’яним аршином. Кроїли хутро на закройному столі, деталі вирізали ножем. Зшивали кожух товстою («суровою») конопляною ниткою, заправленою у «циганську» голку, придбану у циганського коваля. Швейні машини були рідкістю. У роботі також використовували мідний наперсток ковальської роботи. Товсті шви розбивали дерев’яним товкачем «муште», який за формою нагадував зрізаний конус. Примірка була одна [14].

Кожухи виготовляли нагольні і покриті тканиною. Найдавніше походження мав нагольний тулуб, який носили чоловіки і жінки. Він був прямоспинним, довжиною до п’ят, вільний, розширений до низу, мав стоячий або виложистий комір [4,93]. Крім того, у нього були дуже довгі рукави [12, 61]. Тулуб кроївся з трьох довгих пілок, з боків вставлялися клинці [5, 447-448]. Раніше такий кожух виготовляли зі шкіри білого кольору, його поверхню густо натирали крейдою [12, 61]. Пізніше тулуб фарбували у традиційні кольори. Оздоблювався цей одяг на полах хутром («опушкою»). Дослідники початку ХХ століття відзначали, що тулуб виходить з ужитку. Проте окремі люди носили його ще у середині ХХ століття [14].

До найдавніших кожухів, покритих тканиною належить «байбарак». За відомостями А.Шафонського, такий одяг носили ще у кінці ХУІІІ століття. Чоловічі кожухи покривали сукном, жіночі «крашениною або китайкою» [10, 32-33]. У кінці ХІХ століття у Олишівці на покриття кожуха використовували сукно та демікатон [12, 61]. Байбарак носили заможні люди, оскільки фабричні тканини були дорогі. На початку ХХ століття він, очевидно, вже вийшов з ужитку.

На Лівобережному Поліссі побутували також нагольні кожухи в талію, середньої довжини, які з’явилися пізніше тулуба. Для чоловіків і жінок їх шили однаково, але називали по різному. На чоловічий хутряний одяг казали «кожух», на жіночий - на півночі регіону «кажушка», на півдні - «кажушанка». Кожухи виготовляли зі шкіри білого, вохристого («рудий»), коричневого («червоний»), чорного кольорів [16], [17].

Такий хутряний одяг мав кілька видів крою. Одна група кожухів була відрізною на лінії талії та густо рясованою [16], [17]. У Козелецькому повіті такий крій називався «під заборку» [5, 447-448]. Нижню частину кожуха зшивали з чотирьох клиноподібних пілок та призбирували [4,94]. Були кожухи відрізні у талії, з призбираною спинкою і двома клинами по боках  [2,227], [5, 447-448].

У іншій групі кожухів перед кроївся з однієї пілки, трапецією, а спинка була відрізна, густо рясована [18]. Цей крій складніший від попереднього і, очевидно, з’явився пізніше. Були кожухи, у яких нижня частина спинки складалася з клинців, які називалися «вусами» («хвостиками»). На такий одяг казали «вусатий» [16]. У селі Брусилові, теперішнього Чернігівського району, жіночі кожухи шили до дев’яти вусів, а чоловічі до семи [16]. Комір у такому одязі був маленький, стоячий [2,227], могли відвертатися кутики [18]. Запиналися кожухи біля горловини і на лінії талії на шкіряні гудзики, гаплики або дерев’яні палички («цюціки»), які нашивалися на хутряні, шкіряні або плисові планочки [18],[16].

Чоловічі і жіночі кожухи оздоблювалися. На чоловічих кожухах - на полах, а на жіночих ще й на кишенях і манжетах нашивався сірий або чорний смух, іноді хутро диких тварин. На цих же місцях розміщувалися смуги, кривулі з синього, чорного плису [18] або сап’яну [2,227]. Нашивали і кольоровий в’юнчик або шнурок [18]. На чоловічих кожухах, подібно до сорочок, орнаментували манишку за допомогою нашивних деталей. На жіночому хутряному одязі, на лінії талії оздоблювалася спинка деталями зі шкіри, тасьмою, також мала місце ручна та машинна вишивка. Вишивався і комір [18]. У Березні жінки носили чорні кожухи, оздоблені сірим смухом, вишиті різнокольоровими нитками [16]. У фондах музею зберігається жіночий кожух розмальований чорною фарбою на поділках, манжетах, правій полі, орнамент - квіти, завитки, хвильки. З музейної колекції і кожух оздоблений за допомогою техніки вирізування. Онамент розміщений на правій полі, манжетах, це - пелюстки, квіти, просвіти заповнені чорною тканиною [18].

На Лівобережному Поліссі також шили жіночий хутряний одяг, покритий тканиною, під назвою «кожушана юпка», за кроєм схожий з сукняною юпкою та керсеткою [16]. Перед такого одягу кроївся з однієї пілки, трапецією, спинка була суцільна, мала фігурні шви, які нижче талії розходилися «вусами» («хвостиками») [18]. У Березні юпку шили до трьох хвостиків, у  Хлоп’яниках теперішнього Сосницького району - до трьох і шести [16]. Комір у такому одязі був невеликий, стоячий, могли відвертатися кутики. Запиналася юпка на три гаплики, які нашивалися на хутряні або плисові планочки [18].

У Козелецькому районі побутував жіночий кожушок покритий тканиною і оздоблений смушком під назвою «хутрянка» [16]. Його крій нагадував юпку [6,101]. Можливо, це місцева назва «кожушаної юпки». Такий хутряний одяг зберігається у скринях старших людей дотепер.

Хутряна юпка мала такий характер оздоблення, як і сукняна юпка або керсетка. На лінії талії нашивалися гудзики, на правій полі, поділках, манжетах, кишенях - в’юнчик, смуги, кривулі з плису або шнурка, а також смух [18].

В історичних джерелах згадується хутряний одяг  під назвами «чимерка», «піджак» [8]. У етнографічному словнику К.Матейко чимеркою названо одяг, виготовлений з домашнього сукна або полотна, пошитий у талію, зі зборками ззаду [6,101]. Можливо, у Чернігівській губернії такий одяг шили з овечого хутра. Крій хутряного піджака, очевидно, теж подібний до сукняного.

Хутряний одяг, виготовлений у ранній радянський період, зберігав старий крій, проте мав менше нашивних елементів. Відомо, що після війни кушнірам замовляли сак – короткий кожушок. Пізніше хутряний одяг почав нагадувати пальто. Його шили за готовими викройками. Овчини для пошиття  такого одягу фарбували у чорний колір [14], [16].

Отже, на Лівобережному Поліссі у кінці ХІХ – середині ХХ століття населення хутряним одягом забезпечували кустарі. Технологія вичинки хутра була архаїчою, використовувалися примітивні знаряддя праці та природні складники. Кушнірський кустарний промисел співіснував з відхожим промислом та працею на замовлення. Збут виробів проходив у межах Чернігівської та сусідніх губерній.

На Лівобережному Поліссі у кінці ХІХ - середині ХХ століття носили такі види хутряного одягу, як тулуб, байбарак, кожух, чимерку, піджак, кожушану юпку, хутрянку, сак. Одні з них побутували раніше, інші з’явилися пізніше. Найдавніший і напоширеніший хутряний одяг – кожух мав кілька видів крою, що свідчить про постійний пошук його творців. В оздобленні хутряного одягу переважали нашивні елементи та вишивка.

Л.Костенко


                           Джерела та література

1.  М. Домонтович. Материалы для географии и статистики Росии. Черниговская губерния. – Спб, 1865.
2. Историко- статистическое описание Черниговской епархии. – Ч., 1874. – кн. 6.
3. Кожевенная кустарная промышленность в Седневе и Олишевке // Земский сборник Черниговской губернии. – 1892. - №12.
4. Т. Ніколаєва. Історія українського костюма. – К., 1996.
5. Малорусская народная одежда // Киевская старина. – 1899. - №12.
6. К.Матейко. Український народний одяг. Етнографічний словник. – К., 1996.
7. Л.Плавтов. Краткий обзор кустарных промыслов Черниговской губернии. – Ч., 1914.
8. Л. Плавтов. Овчинно - кожушний промсел. -  Чернігівський облдержархів, ф. Р-942 оп. 1, од.зб. 6773 (1918 рік).
9. Н.А. Покульский. Краткие очерки кустарных промыслов Черниговской губернии. – К.,1898.
10. А.Шафонський. Черниговского намесничества топографическое описание. – К., 1851.
11. Н.И. Шевлягин. Кожевенное производство в Нижегородской, Черниговской, Полтавской, Харьковской и Курской губернии // Отчеты и исследования по кустарной промышленности в Росии. – Спб., 1894. – т. ІІ.
13. Записано у с.м.т. Коропі Чернігівської області від Верченка І.Я., 1928 р.н.
14. Записано у селі Березні Чернігівської області від кушнірів Прядки М.М., 1937 р.н. та Бурковського М. І., 1931 р.н.
15. Записано у с.м.т. Ічні Чернігівської області від Гузя Віталія Юхимовича, 1937 р.н.
16. Записано у селах Чернігвської області: Брусилів, Олишівка, Седнів, Шестовиця (Черніг. р.), Плиски (Борзн. р.), Євминка, Крехаїв, Волчок (Козелец. р.), Карильське (Короп. р.), Хлоп’яники (Сосн. р.), Олешня (Ріпк. р.), Крути (Ніжин. р.), Жуківка ( Кулик. р.), с.м.т. Городня, Макишин (Город. р.), Березна (Менс. р.)
17. Записано у селах Сумської області: Чернацьке, Очкине, Журавка, Глазове, Зноб-Новгородське (Середино-Буд. р.), Реутинці (Кролевец. р.), Чапліївка, Івот (Шостк. р.), Баничі, Слоут (Глухів. р.), Піски (Бурин. р.), Саматоївка (Краснопіл. р.)
18. Фонди Національного Музею НАП України. Л.Костенко (м.Київ)
(Матеріали міжнародної наукової конференції, присвяченої 40-річчю заснування Національного музею народної архітектури та побуту України „Народна культура України: традиції і сучасність”. – К.,2010. – С.5 08-513.)