Українська вишиванка: історія та легенди, Гончарство, Обробка металів, Плетіння, Писанкарство, Обробка дерева, Ткацтво, Будівництво

ШЕВСЬКИЙ КУСТАРНИЙ ПРОМИСЕЛ НА ЛІВОБЕРЕЖНОМУ ПОЛІССІ (друга половина ХІХ – 60 – ті роки ХХ століття)


Людмила Костенко

У другій половині ХІХ століття більша частина України входила до складу Російської імперії. Історико-етнографічний регіон Лівобережне Полісся займала Чернігівська губернія. За сучасним адміністративно-територіальним поділом сюди належать північні райони Київщини, Чернігівщини та Сумщини. У другій половині ХІХ століття більшість товарів для населення виготовляли кустарі. Разом з тим відбувалося становлення промислового виробництва. Розвиток кустарних та капіталістичних підприємств став можливим після скасування кріпацтва та утвердження ринкових відносин.
Шкіряні кустарні промисли були предметом вивчення ще у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття, як одна з галузей державної економіки. Вчених цікавили ареали поширення кустарних промислів, економічні та технологічні проблеми кустарів, асортимент виробів тощо. За Радянського часу вони мало вивчалися. Крім того, кустарництво, яке тоді було у підпіллі, вважалося пережитком капіталізму та переслідувалося владою. Єдиним виданням з цього напрямку знань була книга  Г.Й.Горинь «Шкіряні промисли Західних областей України другої половини ХІХ – початку ХХ століття». (К.1986)
Ми зупинимося на шевському кустарному промислі, одному з найпоширеніших на Лівобережному Поліссі. Завдання роботи – дослідити розвиток шевського кустарного промислу, асортимент, технологію виготовлення взуття, а також побут і звичаї кустарів. В основу дослідження покладені відомості з друкованих джерел другої половини ХІХ  - початку ХХ століття та польові матеріали автора, зібрані упродовж  2005 – 2007 років.


РОЗВИТОК ШЕВСЬКОГО КУСТАРНОГО ПРОМИСЛУ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ – 60-х РОКАХ  ХХ СТОЛІТТЯ
Шкіряне взуття довго було привілегією заможного населення, з часом увійшло побут простих людей. У кінці ХУІІІ століття, за відомостями А. Шафонського, чоботи носили тільки жителі південно – східної частини тодішнього Чернігівського намісництва (частина сучасної  Полтавщина), а населення її середньої та північно – західної територій (власне Чернігівської землі) було взуте у лапті та постоли, плетені з лик 1. З другої половини ХІХ століття, завдяки розвитку кожум’яцького та шевського промислів, шкіряне взуття стало більш поширеним.
Шевський кустарний промисел краще розвивався у бідній на грунти північній частині Чернігівської губернії, де кустарі мало прив’язані до землі займалися ремеслом круглий рік  та шукали для свого товару ринки збуту. У південній частині губернії, де населення жило переважно з землеробства, шевці працювали тільки у зимовий час, більше на замовлення, ніж на ринок.


У другій половині ХІХ  - на початку ХХ століття найбільшими шевськими кустарними осередками Чернігівської губернії були Семенівка, Березне, Короп, Глухів, Ічня, Чернігів, Борзна, Середина-Буда (нині Сумщина), Літки (тепер належить до Київщини), Почеп (тепер територія Росії). На початку ХХ століття Чернігівська губернія за кількостю кустарів, котрі працювали на ринок, була однією з перших у Росії. Чи не найголовнішим її кустарним пунктом було село Семенівка (4794 кустарів) 2. Друге місце належало  містечку Березному, де працювало до 2 000 шевців, не враховуючи жінок і дітей до 13 років 3.
 Більшість кустарів були малоземельними або безземельними 4.  У Коропі, за відомостями місцевого дослідника, вони були відірвані від землі і жили виключно промислом 5. Шевці Березного половину або третину землі здавали в оренду, оскільки їм вигідніше було займатися ремеслом 6. Серед кустарів були і заможні землероби, як родина шевця Моторого І.І. із села Семенівки. У його батька було 10 дітей, із них 6 синів, які шили чоботи. Родина мала коня, півтора гектара землі, яку обробляла самостійно 7.
Шевський кустарний промисел Лівобережного Полісся пережив період успіху та часи напруженої боротьби за існування. З другої половини ХІХ століття шевці багато шили взуття та добре заробляли. Ближче до кінця ХІХ століття їх почали витісняти з ринків російські шкіряники, у яких товар був дешевший та якісніший. Ці обставини не привели до знищення промислу, навпаки тоді число шевців, за даними дослідників зросло 8. На початку ХХ століття, їх стало ще більше. Про це говорять такі цифри: у 1898 році шевців у Чернігівській губернії було 3 000, у 1914році – 10 987  9. Шевський кустарний промисел розвивався завдяки винахідливості шевців, які в пошуках заробітку вирушали на села.
З появою на ринку російського взуття, прибутки кустарів зменшилися10. Якщо раніше пару чобіт вони продавали за 4-5 рублі, то тепер за 2 рублі 11. Добре заробляли кустарі лише восени, коли зростав попит на їх товар. Зокрема, шевці Березного у серпні, вересні та жовтні отримували за свою працю по 15-18 рублів, усі разом вони шили близько 1000 пар чобіт у день12. Після Різдва попит на взуття падав і ціна на нього знижувалася 13. Зимових заробітків шевцям вистачало тільки на керосин. Про умови праці кустарів містечка Березного писав тодішній дослідник: „Біля вікна, на колодах, сидять бліді, понурі зі скуйовдженим волоссям, з тьмяним поглядом, як люди перевантажені роботою, вузькогруді, невисокого зросту сапожних діл майстри. Зайняті всі, батько з синами, дід з онуками, зять з тестем, майстер з учнем. Сплять не більше 4 –х годин, живляться хлібом, огірками і картоплею” 14.                
Розвиток промислу залежав від умов закупки сировини та збуту товару. Багато кустарів, через відсутність обігових коштів, працювали на скупників, якими були купці та багаті шевці. Вони  їм поставляли шкіру та забирали вже пошиті чоботи. У Семенівці на місцевих і приїжджих скупників працювало близько 4 200 кустарів 15. Заробляли шевці мало, зокрема, кустарі Коропа отримували за пошиту пару 75 копійок або 1 руб 16. Багато з них потрапляли у фінансову залежність від скупників і віддавали їм виготовлені чоботи за безцінь. Частина шевців послугами посередників не користувалася. Гроші для придбання товару вони  позичали „на віру” у заможних людей, борг віддавали вже після продажу взуття 17. Описані обставини негативно впливали на розвиток промислу. Щоб звільнитися від боргу, кустарі шили взуття швидко і неякісно. Заможні шевці купували шкіру безпосередньо у виробників. Кустарі Березного привозили її з Седнева - найбільшого кожум’яцького осередку Чернігівської губернії. Деякі кустарі співпрацювали з банками. Відомо, що шевці Семенівки з часів НЕПу користувалися банкiвськими векселями 18. Невелика частина кустарів була засновниками Кредитно - ощадних товариств. Така спілка існувала у Березному. Вона налічувала 800 членів, а її кредитний капітал складав 60 000 рублів 19. 
Шевцi виготовляли взуття одноосiбно або з синами чи учнями. Кустарі, які не мали коштів для придбання шкіри, наймалися до своїх багатших товаришів на роботу. Їх називали „отпарщиками”, оскільки вони отримували заробіток від кожної пошитої пари. У таких „швальнях” круглий рік, з 7 ранку до 12 ночі  працювало від п’яти до дванадцяти чоловік. Кращий майстер отримував за пошиту пару 80 копійок або 1 руб, гірший - 50 копійок. Господар, крім того, харчував робітників за свій кошт20.
Пару чобіт майстер міг пошити за дві доби. Якщо все необхідне для цього було заготовлено заздалегідь, він справлявся з роботою за добу 21. Протягом року швець, разом з помічниками, міг виготовити до 500 пар взуття22.  
Продавали кустарі свої вироби на ярмарках. Найбільшие їх розходилося в період від днів Святих Апостолів Петра і Павла (12липня) до Святих Чудотворців Кузьми і Дем’яна (14 листопада), коли люди зібравши урожай, справляли собі обнови 23. Піком продажу взуття було свято „Покрови Пресвятої Богородиці”. Шевці розповідали: “На Покрову, було б у тебе 30 пар, 30 би і продав” 24. Докуповували взуття перед Різдвом.
У другій половині ХІХ століття шевці Чернігівської губернії возили свої вироби на ярмарки до південних українських мiст та у Новоросійський край. Кустарi Борзни, Коропа, Новозибкова продавали до 25 000 пар чобіт у землі Війська Донського та на Кавказ 25. Борзнянськi шевцi возили до 2 000 пар взуття, на суму до 10 000 рублів на ближні ярмарки та у Полтаву 26. Шевці Олишівки близько 5 000 пар взуття поставляли Київським торгівцям 27. Кустарі Коропа торгували на ближнiх ярмарках – у Понорниці, Чапліївці, Алтинівці. Вони також відправляли чоботи возами, яких налічувалося кілька десятків  (у кожному вміщувалося 250 пар), на ярмарок у Полтаву. Коропські шевці перевозили чоботи і барками через Десну та Дніпро до Кременчука, Катеринослава, де успішно збували. Вони торгували самостійно або віддавали товар скупникам. Останні заробляли по 150-200 рублів від воза. До Коропа за товаром приїжджали також скупники – євреї з Єкатеринославської, Київської (м. Шпола), Полтавської (м. Золотоноша) губерній 28.
Частина взуття продавалася безпосередньо у кустарних осередках. Зокрема, шевці Коропа торгували ним на базарній площі з цехової ятки – спеціальної кустарної лавки, а також на шевському цеховому дворі 29.
Шевці Чернігівської губернії були спроможні виконати замовлення i на пошиття солдатського взуття. Під час Східної війни (1855 р.) кустарі Березного виготовили 4 тисячі пар чобіт для Сосницького ополчення 30.
У кінці ХІХ - на початку ХХ століття чернігівські шевці збували свій товар південь України, і навіть до Сибіру 31. Березнянські шевці здавали чоботи у місцеві лавки, везли їх до Курської губернії, на південь та віддавали скупникам32.  Останні торгували ними на Чернігівських і Полтавських міських ярмарках 33. Шевці Березного також продавали взуття у ближніх місцевостях - Сновську (тепер Щорс), Чернігові, Мені 34.
  За часiв НЕПу кустарі Семенівки виготовлені чоботи, складали у бочки (там вони не зминалися), а восени везли на „Вкраїну” (центральна частина України), де продавали по 2 рублі за пару.  До них за товаром також приїжджали купці з Полтави, Стародуба та інших міст. Їх знали за прізвищами Гілька, Крот, Зальопа 35.                  
Після Різдва шевці працювали „на відході” - подорожували селами. На допомогу вони брали два підмайстра, або знаходили таких на місці. Семенівські шевці вирушали на заробітки цілими „швальнями”. Вони обшивали  Чернігівщину і йшли далі на південь, бували навіть у Єкатеринославській губернії 36. Шевці оселялися у окремій родині, виготовляли взуття для всіх її членів, яких могло бути до дванадцяти, там ночували і харчувалися, після закінчення роботи, шукали іншого замовника. Платою для них були продукти, частіше зернові. Очевидці розповідали: „Заробіток несе – муку на плечах”. Шевці подорожували селами і за Радянської влади, під час війни 1941 – 1945 років та у післявоєнний період 37.
Навчалися шевському ремеслу 3-4 роки, починаючи з дванадцятирічного віку. Учні жили у майстра, за його кошт харчувалися, за навчання не платили. Вони опановували шевське ремесло і доглядали його дітей 38. Спочатку майстер довіряв учню розібрати чобіт, який потребував ремонту. Після року навчання він пришивав підошву до старих чобіт, робив дрібний ремонт. Першою серйозною роботою учня було пришиття халяв до передів 39.
Школи шевського ремесла організовували і Повітові земства, щоб допомогти людям здобути професію. Земська навчвльна майстерня деякий час діяла у селі Тихоновичах Сосницького повіту 40. У селі Ваганичах та у слободі Радуль Городнянського повіту була пересувна шевська майстерня. Навчання там тривало 3 роки і було безкоштовним. Приймали до майстерні дітей не молодших 12 років, переважно письменних, які формували у групи по 18 чоловік. Навчальний рік тривав з 1 серпня до 1 липня, 1 місяць були канікули. Учні навчалися з восьмої години ранку до шостої вечора, з двогодинною перервою на відпочинок. Випускники майстерні вміли за малюнком або зі слів замовника викроїти та пошити селянське і міське взуття: чоботи, черевики, туфлі, щиблети, венгерки. Разом з атестатом вони отримували  безкоштовний набір інструментів. У зимові місяці до майстерні, на вільні вакансії, приймали всіх бажаючих. Туди також дозволяли приходити стороннім шевцям за порадами або працювати під наглядом майстра 41.
Після встановлення на Україні Радянської влади, кустарям заборонили самостійно працювати. Для забезпечення населення взуттям були організовані шкіряні артілі, куди кожум’яки та шевці перейшли на роботу. Такі підприємства діяли в Олишівці, Коропі, Березному, Семенівні, Літках, Ічні та інших кустарних осередках 42. Артільна праця була тяжкою, платня мізерною та давалася  взнаки сталінська система керівництва. Швець Жук В.П. з містечка Семенівки розповідав про ті часи: „У нас до війни була артіль інвалідів, я там з батьком працював з 12 років (не мав однієї руки). Я 27 пар (54 одиниці) заготовок за зміну шив. Пішла людина до туалету - обліковець за нею слідом, пішов покурить – на часи. Як запізнився на 7 хвилин, вже не пускали, судили”43. Артілі діяли до 60-х років ХХ століття, тоді їм на змiну прийшли побуткомбінати,  взуттєвi фабрики.
За Радянської влади шевці займалися промислом підпільно. Причиною цього був попит на взуття та мізерна зарплатня, яку вони отримували на державних підприємствах. Якщо ж ремісник хотів працювати легально, на нього накладався великий податок, який важко було сплатити 44.
 Радянська влада намагалася знищити кустарний промисел. У домівках кустарів проводили обшуки інспектори фінвідділу. Вони забирали виготовлене взуття, на майстрів накладали великі штрафи або віддавали їх до суду. Про жорстоке ставлення до кустарів у ті часи довідуємося з розповіді шевця Глєбка С.М. з містечка Березни. “Батько нашив чобіт, позакидав на горище, прийшли з фінвідділу, він їх не пускав, його турнули згори, чоботи поскидали і позабирали. Батько неділю полежав і помер” 45.
Безпечніше стало працювати кустарям за керівництва СССР Л.Брежнєвим (середина 60-х – 70-ті роки). Тоді взуття шили багато та продавали його не ховаючись. Найпрацьовитіші ремісники стали жити заможніше. Один з них розповідав: «При Брежнєву трохи пожили люди, я хату синові побудував» 46.         
У кустарів на той час покращилася технологія виготовлення взуття. Цьому сприяв їх досвід роботи на державних взуттєвих фабриках та поява у багатьох з них швейних машинок. Серед шевців тоді виділилися „заготовщики”, які пристрочували халяви до передів. Замовлення вони отримували від своїх товаришів, яким залишалося, у цьому випадку, тільки пришити підошву. Деякі шевці  „готовали” близько п’ятнадцяти чоловікам 47.
До війни 1941-1945 років шевці виготовляли взуття з простого товару (полувалу) та юхти, які їм поставляли кожум’яки. Після війни вони почали переходити на хром. Рецепт його виготовлення кустарі перейняли на державних підприємствах. Пізніше, коли радянський режим пом’якшився, хромову шкіру приносили з заводів. Крім того, у містечка, де існувало шевське ремесло, шкіру машинами привозили з Прибалтики, Росії (м. Клинці), Василькова, підошву і каблуки - з Києва, колодки - з Росії (м. Нозибков) 48. За шкірою шевці також їздили до Василькова, Москви 49.
  Усе необхідне для виготовлення взуття можна було купити і на місцевих базарах та „толкучках”. У Березні у понеділок, був спеціальний шевський базар, на який приходили тільки шевці. Вони обмінювалися матеріалом, купували шевські знаряддя, зокрема, дерев’яні цвяхи різного розміру, які продавалися на склянку 50.
Багато шевців збували взуття на ярмарках. Кустарі Березного возили його підводами до Мени, Седнева, Щорса, Чернігова 51. Семенівські кустарі продавали свої вироби на ярмарках Новгород - Сіверського, Холмів, Понориці, Корюковки, Чернігова та у ближніх селах. Вони також подорожували на великі відстані - до Західної України (Тернопіль), „на Вкраїну” (центральну Україну), до Білорусії 52. Олишівські шевці збували свій товар у Козельці, Острі, Чернігові, у селі Чемер, де був великий ярмарок 53. Шевці Середино - Буди продавали взуття на Хуторі Михайлівському 54. У 50-60 роках із Семенівки та інших  великих кустарних осередків на ярмарок їхало до 50-ти шевців 55.
Деякі кустарі продавали товар невеликими партіями, по 4-5 пар, траплялося долали для цього великі відстані пішки. Зокрема, семенівські кустарі подорожували до Понорниці, Машева 56. Інші шевці знаходили  замовників у сусідніх місцевостях. Майстер Андрій Проколіїв з Коропа обшивав села Коропського району: Нехаївку, Рижки, Шабалинів, Нові Млини, Головоньки, Керабутівку та інші. Товар замовникам розвозив на велосипеді. Він був добрим майстром, про його чоботи казали: «Це проколіївські» 57.
Деякі шевці приймали замовлення вдома. У містечку Глухові жив знаменитий майстер М.А.Сайчук, який  не тільки добре шив взуття, але і створював нові його моделі. У неділю біля його хати стояли кінні вози, на яких приїжджали замовники з Шосткінського, Кролевецького та інших районів Сумської області. У нього шили взуття не тільки прості радянські громадяни, але і чиновники Глухова та інших міст.58.
 Ціна хромових чобіт у післявоєнний період становила 240-270 рублів, юхтові були на 20-30 рублів дешевші. За хромові чоботи у 60-х роках платили 60-80 рублів, так само, як і за фабричні 59.
Кустарі Лівобережного Полісся масово шили взуття до 60 – х років ХХ століття, доки на радянському споживчому ринку не з’явилося більше товарів. Деякi шевці  Березного та Семенівки працювали до 80- х років, окремі майстри можуть виготовити взуття і сьогодні 60.

АСОРТИМЕНТ ВЗУТТЯ             
 У другій половині ХІХ  - на початку ХХ століття шевці для простого населення виготовляли взуття з полувалу (шкіри простої вичинки) та юхти (краще обробленого товару), зрідка з сап’яну (козячої шкіри) 1. Невелика група кустарів шила взуття для купців та поміщиків з дорогих видів шкір: хрому, плату, шевро, гамбургу, які поставлялися з північних російських губерній 2. За Радянської доби кустарі шили взуття з юхти та хрому 3.   
Шевців, які працювали для вищих верств населення називали „чистий мастєр” або „чистодєл” 4, а створені ними вироби „чистий сапог” 5. Вживання щодо шевця і його продукції назви “чистий”, очевидно, пов’язано з тим, що він працював з товаром, який не давав бруду. Бо в процесі пошиття юхтового взуття, майстер мав справу з дьогтем, який був чорним, від чого його одяг дуже бруднився, крім того ця речовина мала стійкий, неприємний запах 6.
У другій половині ХІХ - на початку ХХ століття найпоширенішим взуттям серед простого населення Чернігівської губернії були чоботи, жінки, крім того носили і черевики 7. Дослідники того часу свідчили, що чоботи тут побутували витяжні і кроєні 8.
Витяжні чоботи шилися з полувалу та юхти. Нами зафіксувано два їх різновиди: перший – у якому халяви та переди були суцільні, виготовлені з одного куска шкiри, (якщо не вистачало матеріалу, то доточувався задник), у другому - переди виготовлялися окремо та зшивалися з халявою і задником, які були вирізані, як одна деталь. Витяжнi чоботи доходили до колiн 9, або були такими довгими, що їх на нозі густо морщили 10.  Таке взуття мало злегка підняту догори носову частину, низький каблук, набраний зі шматочків шкіри. Хто був заможнішим, замовляв його вищим. Чоботи з полувалу могли бути жовтого кольору, який шкіра набула у процесі дублення а також чорного, коричневого, червоного, зеленого 11. Витяжні чоботи виготовляли до 50-х років ХХ століття12.
Кроєне взуття більше шили з юхти. Традиційні селянські чоботи складалися з таких деталей - передів, халяв, які кроїлися разом з задниками та підошви. Вони були середньої довжини або високими, під коліном фігурно вирізаними. До чоловiчого варіанту з вивороту пришивалися „вуха”, для зручного одягання. Переди і задники чобіт були невисокими та твердими, носок у них був округлий або до кінця злегка звужений. На місці з’єднання переда і задника було покладено два стіжка. Переди святкових чобіт кроїлися „з шийкою” (чоботи „до шийок”), робочого - без неї („рєзні” 13, “у накладку”14). Каблук у них був невисокий, набірний 15. Всередині чоботи були не утеплені, лише мали шкіряну чи полотняну підкладку. Жінки у будень носили чорні чоботи, у свято червоні16. Молодь полюдляла чоботи „на рипах”. Їх робили на спеціальній підошві, яка при ходьбі рипіла. Юхтові чоботи вважалися практичнішими, ніж виготовлені з полувалу, бо змащувалися дьогтем, який не пропускав воду. Описане взуття шили до 50-60 років ХХ століття 17.
Заможні чоловіки носили чоботи, які закривали коліна, щоб у холодну пору не мерзнути. Таке взуття щільно прилягало до литки та спереду мало „фартушок” - фігурну деталь, доточену до халяви. Цей вид чобіт побутував ще у 30-х роках ХХ століття 18.
На Глухівщині заможні чоловіки носили чоботи вище колін, з гострими носами. Їх наколінна деталь та переди оздоблювалися яскраво вишитим квітковим орнаментом, до задників кріпилися жовті ланцюжки. Їх різновидом були літні черевики у формі човника, з короткими халявами, чорного кольору, з синім відливом. Місце з’єднання халяв і передів тут оздоблювалося аплікацією зі шкіри у формі зубців 19.
Для жінок шевці виготовляли юхтові або хромові черевики з довгими халявами, які мали спереду шнурівку 20. У Ічні їх шили з короткими загостреними носками, на невисокому набірному каблуку 21. Міщани Ніжина носили черевики з „мідними гвоздиками”, до яких одягали товсті білі панчохи22. На півночі Сумщини таке взуття робили  з „тарахтушками”. Воно мало деревяний каблук, у який швець, для досягнення звукового ефекту, насипав горох 23.
На початку ХХ століття побутували чоловічі хромові чоботи „утінки”. Свою назву вони отримали завдяки довгому, шириною біля „двох пальців” носку, який нагадував качиний ніс. З такими ж передами шили і жіночі туфлі. Вони могли бути світло - коричневого кольору, спереду перехрещені „запоночками”. Каблуки у таких туфлях були набірні або  дерев’яні, обтягнуті шкірою. До Жовтневої революції таке взуття було у заможного населення, пізніше його носили жінки радянських офіцерів та чиновників.  А взагалі жіночих туфлів на Лівобережному Поліссі шилося мало. У Семенівці перед війною був тільки один „тухольний мастєр” Мєсяц Йосип 24.
 У повоєнний час модним чоловічим взуттям були чорні юхтові чоботи з високими щільними халявами, які відкочувалися і відкривали білу шкіряну підкладку з баранячої шкіри 25.
До та після війни чоловіки носили чоботи під назвою „джімі”, пошиті на зразок офіцерських. Вони відрізнялися від традиційних широкими, продовгуватими носами та високими щільними халявами. „Джімі” шилися виключно з хромової шкіри і вважалися вишуканим взуттям, доступним не кожному. Їх носили „багаті кавалєри на легку портянку”. З часом шевці почали виготовляти „джімі” для жінок, але з нижчими ніж для чоловіків халявами 26.
У довоєнний та післявоєнний період побутували також „варшавські чоботи” з юхти чи хрому, пошиті за польським зразком 27. До Жовтневої революції їх носили виключно купці та поміщики 28. Такі чоботи відрізнялися від традиційних високими та м’якими передами і задниками 29.
Приблизно у 60-х роках у моду увійшли кроєні хромові чоботи з м’якими халявами, які у литці були щільними, а нижче неї складалися у „гармошку”. Таке взуття носили чоловіки і жінки 30.
У 50- 60 роках шевці виготовляли жіночi чобiтки під назвою „руминки”, на зразок фабричних, імпортованих з Румунії. У магазинах таке взуття було купити важко. „Руминки” шилися з чорного або коричневого хрому, мали широкі, округлі носки, короткі халявки зі шнурівкою спереду. Шнурки затягувалися у металеві кільця („пістони”). Каблук у такому взутті був середньої висоти, широкий, злегка звужений до низу („венський”). Його робили зі шкіри або дерева (взуття „на корках”). „Дамський” майстер Федір Кравченко з Березни халявки „руминок” шив з відворотом, переди оздоблював машинною строчкою (сіточка), на боковинах робив випуклі рельєфні лінії у формі завитка, для цього наводив контур малюнка, на нього наклеював шнурок і закріплював машинною строчкою 31. Зимовий варіант „руминок” утеплявся фабричним хутром 32.
У 50 - 60- х роках чоловіки та жінки також носили фетрові чоботи, виготовлені за зразком фабричних. Їх, як і „руминки”, у магазинах купити було важко. Халяви такого взуття були пошиті зі щільного білого фетру, а переди i задники з коричневої або чорної шкіри. Зовнішня сторона халяви оздоблювалася сердечком („чирвою”). Каблук у таких чоботах був невисокий 1,5 см 33.
Останнім часом шевці виготовляли чоловічі ботинки та чоботи на замку, жіночі чоботи, туфлі, босоніжки тощо 34.

ВИГОТОВЛЕННЯ ВЗУТТЯ
Швець виготовляв взуття у своєму житловому приміщенні. Його робоче місце було біля вікна, напроти печі. Виготовляв майстер взуття вручну, на колінах. У пізніші часи переди до халяв пришивав швейною машинкою. Швець сидів на спеціальному стільчику, який називався “крісло” 35. Найпростіше сидіння робили з дерев’яного пенька, у якого вибирали середину, а зверху набивали шкіряні паски 36. Також були стільчики на трьох ніжках, з круглим, заглибленим сидінням, виготовлені з верби. Пізніше у побут увійшли „крісла” з квадратною основою, на яку набивалася шкіра або шкіряні паски шириною три сантиметри. Оскільки майстер працював сидячи, спеціальні конструкції стільчиків мали полегшувати його фізичний стан 37.               
Шевці мали також невеликий столик „верстак”, з висувною скринькою, у якій зберігалися інструменти. На його кришці, у двох неглибоких гніздах, зроблених з планочок, лежали залізні цвяхи та дерев’яні „шпильки” для прибиття підошви 38.
Перш ніж приступити до пошиття взуття, швець заготовляв дратву, „клейстер”, „шпильки”.
Дратвою зшивали деталі чобота. Її скручували („сукали”) з кількох конопляних ниток, прикріплених, до цвяха у стіні. Після того дратву покривали смолою та натирали воском, щоб була слизькою. Перед пошиттям взуття дратву потрібної довжини відрізали, кожен з її двох кінців заправляли у роздвоєну щетину дикого кабана і майстерно скручували, казали „робили рисви”. Свиняча щетина виконувала роль голки. Шили взуття обома кінцями дратви, двома руками навпереміну. Пізніше щетину замінили  залізним гачком. Тоді у роботі був задіяний тільки один кінець дратви, що знижувало міцність підошви.
„Клейстру” (клей) використовували для приклеювання деталей взуття. Її виготовляли з дрібно помеленого запареного водою борошна, товченої картоплі, глею вишневого та сливового дерева. Жартома говорили, що переди у чоботах зроблені з хлібної шкоринки.                        
 Кращим матеріалом для „шпильок” був клен. Вибір деревини пояснювали так: „Клен  не боїться води, як не стій у воді, не розкисне”. В той же час остерігалися брати у роботу березове дерево, яке у воді „бубне”. Клен обстругували, сушили, різали на коліщата, які у свою чергу дрібнили на плашки і вже з них робили „шпильки” 39.
Мірки знiмали за допомогою шнурка або смужки паперу, серед них: довжина ступні, окружність у пальцях, підйом, об’єм литки. Майстри також мали „модельки” з картону, які відповідали певному розміру і фасону взуття 40. Кроїли вироби закройним ножем, шириною „у два пальці”, щоб було видно матеріал. Це робили на спеціальній дошці, яка називалася “кройніца”. Її  виготовляли з дерев м’яких порід - липи, осини, берези, клена, верби, щоб не тупився ніж. Ширина „кройніци” була близько 60 сантиметрів, довжина близько 1 метра 41.
Переди кроїли з міцнішої шкіри, яка бралася зі спини тварини, на халяви ішов  тонший товар, з „пахви” 42. З середньої коров’ячої шкіри виходило 4 пари чобіт 43. Підошва була товстою, з конячої або волячої шкіри кустарної вичинки („чепрак”) та заводської („бланк”) 44. На підкладку („пудклейка”, „піднаряд”) використовували свинячу шкіру. Чоботи з неї шили рідко, бо вони пропускала воду. Підкладку також робили з цупкого полотна або білої баранячої шкіри 45.
Юхту перед розкроєм та пошиттям, при потребі, фарбували, частіше у чорний колір. Для цього на її „лице” наносили залізний купорос. Чорний колір утворювався завдяки поєднанню дубильної кислоти, якою була насичена продублена шкіра та окису заліза. Як  фарбу використовували і металеві відходи з-під точила, настояні на воді. Помащена таким розчином шкіра чорніла за добу 46. У Літках чорну фарбу отримували з бурякового квасу, який певний час тримали у залізному чавунці. Полувал тут фарбували у зелений колір відваром молодого листя яблуні, у жовтий або коричневий з пожовклого листя цього дерева або цибулиння 47.
Юхтову шкіру перед розкроєм, для пом’якшення, мастили дьогтем зі сторони міздри та „викатували” (розминали) руками. Цю роботу також могли доручити „юхтарю”, який виконував її на спеціальній дошці з отвором, при потребі він міг шкіру і почорнити.
Витягували халяви i переди на спецiальнiй дерев’яній дошці у формі чобота, яка називалася „кручок”, „крук”, „круччє”. Окремо переди, витягували на „полукруччях”, одночасно на ліву і праву ногу. Щоб отримати витяжку, шкіру насаджували на „кручок” або „полукручча”, змащені житнім тістом і розтягували у потрібних напрямках. У Семенівці це робили за допомогою фуги – залізного інструменту, який мав стержнень посередині та робочі частини (пластини) по боках. По завершенні операції витяжку закріплювали на „кручку” гвіздками і залишали сохнути. Після того знімали, мастили дьогтем та викачували руками, щоб була м’яка (тверда – „каляна”) 48.
Деякі шевці на поверхню „витяжки” наносили малюнок методом тиснення. Це робили за допомогою спеціального пристрою – „рольки”. Він являв собою рухому вісь, прикріплену до стелі ременями, на її кінці був залізний каток з зубцями, довжиною близько десяти сантиметрів. Шкіру ролили на спеціальній дерев’яній дошці, яка вгиналася. У Седневі відбитки на шкірі називали „вівсянка” (ромбики), „просянка” (кола) 49.
 Виготовлення кроєних чобiт починалося з пришиття („тачання”) халяв до передів. Після того з вивороту зшивалася халява з задником, для зручності, її одягали на „правилля” (два довгих дерев’яних бруски).
Далі укріпляли переди і задники. Для цього у них вклеювали товсту шкіру, частіше конячу. Її можна було замінити липовою корою (“лубком”), яку попередньо розмочували і обстругували за викройкою. Поверх неї накладали полотно. (Переди і задники легкого взуття укріплювали мішковиною). Далі заготовку чобота приміряли на дерев’яну колодку  („копил”), яка відповідала певному розміру та фасону взуття. Якщо нога мала високий підйом, на колодку, у місці його збільшення, набивали „личини” (кусочки шкіри).
Наступний етап пошиття чобота – виготовлення підошви. Перше до колодки прибивали устілку, яка могла бути шкіряна або виготовлена з берези чи ясеня. Після того на неї, за допомогою плоскогубцiв, натягували заготовку чобота, прикріплювали її трьома цвяхами і,  разом з устілкою, міцно стягували дратвою („циркували”). Під час цієї операції послуговувалися „кривим” шилом (дугоподібним). У чоловічих чоботах по краю устілки прибивали рант (шкіряна смужка, шириною 2 сантиметра). На товстій підошві він міг бути відсутній. Після цього ближче до каблука клали „вимостку” – кусочок шкіри або липову пластину, з розрахунку на те, що остання утопчеться (тепер  супінатори) 50.
 Щоб чоботи рипіли, „вимостку” робили з двох шкіряних пластин. Вони вирізалися „хвостиком”, складалися лицем до лиця і приживлялися з одного кінця маленьким цвяшком. Таку „вимостку” виготовляли з товстої шкіри („хунтовий товар”) або тонкої, яку для набуття міцності тримали в солярці. При ходьбі пластини рухалися в сторони та рипіли.
Товар для підошви намочували водою і для щільності вибивали молотком. Після того його приживляли до колодки цвяхами і разом з рантом обрізали „рантовим” ножем. Тоді проколювали шилом підошву, брали шпильку, яку до того тримали в зубах і одним ударом молотка забивали. Для надійності взуття підбивали у дві шпильки.  Підошву також могли пришити дратвою. Тоді на її поверхні робили неглибокий надріз, всередині якого ховали шов 51. Підошву також приклеювали смолою.
На останок робили каблук („підбор”). Його набирали з обрізків шкіри („ласкуття”) та прибивали довгими дерев’яними цвяхами („колєєм”). Верх каблука усаджували дрібними залізними цвяхами. Зверху могли прибити підкову або металеві косячки. Дерев’янi каблуки вистругували з вільхи, яка була легкою на вагу 52.
Готовий чобіт звільняли від колодки. Для цього по підошві злегка били молотком, щоб відстали цвяхи, якими вона була прикріплена. У колодці також був отвір, куди встваляли спеціальний ключ, за допомогою якого її витягували. (Колодка складалася з двох деталей, верхної – „гестки” і нижньої „поноска”).
Після цього чоботи мали пройти кінцеву обробку. Щоб виявити виступаючі „шпильки”, взуття одягали на залізну „лапу” і стукали по підошві молотком. Зачищали їх „рашпілем”, а також „драчкою, терпушком, шкурочкою, скляночкою”. Щоб надати заднику потрібної форми, його відтягували „клесачкою”. Шви на поверхні задника вирівнювали „відводкою”, яку перед тим нагрівали. У чоловічих чоботах рант робили зубчастим. Для цього нагрівали на вогні рантове коліща, занурювали його у чорний віск і проводили  по шкірі. Якщо рант не накочували, він був непомітним. За допомогою нагрітого на вогні „хумеля” прогладжували („косували”) торцеву частину підошви та змащували її воском. Нагрітим „амбузом” прогладжували („косували”) підошву та каблуки53. Після того трохи намочували халяви, вставляли у них „правилля” і клали у тепле місце, для надання їм стрункості. Якщо халяви треба було розширити, між „правилями” вставляли  клин („стрілицю”). Якщо їх хотіли зробити „гармошкою”, шкіру придавлювали кліщами, формуючи 4-5 кілець, далі вона осідала сама 54.
У кінці чоботи глянцювали воском, полірували гладенькою паличкою 55. Їх також покривали  „глазуррю”, яку купували у магазинах 56.

ПОБУТ ТА ЗВИЧАЇ ШЕВЦІВ - КУСТАРІВ
Кустарі мали своєрідні побут та звичаї. На Лівобережному Поліссі ще у кінці ХІХ століття існували ремісничі цехи. Раніше вони виконували завдання організації виробництва, збуту продукції, охорони економічних інтересів ремісників, а також брали участь у охороні і обороні міста 1. З часом частина цих функцій втратилася. У цеховиків Коропа і Ніжина, від старого устрою залишилася взаємодопомога при продажі виробів 2. Чернігівські цеховики збиралися раз на рік на обід, вносили до спільної каси гроші, які використовували на оздоблення церковного іконостасу та на позички своїм членам 3.
У середовищі цеховиків ще у першій половині ХХ століття побутувало свято вшанування вогню. Його відзначали восени, коли дні ставали коротшими і з’являлася потреба працювати при світлі. У містечку Березні зміни у роботі кустарів визначали за молотьбою гороху “Як горох по дорозі валяється – починають уже ввечері робить” 4. Вшановували вогонь у одне із християнських свят. Тоді шевці збиралися за святковим столом, запалювали велику свічку власного виготовлення, вечеряли, співали. У Березні розповідали: “На Покрову лампу святять, щоб робить ввечері. Замочують … називається христять лампу” 5 . У Семенівці шевці за святковим столом збиралися двічі. Перші „засєдки” у них були на Першу Пречисту (Успіння Пресвятої Богородиці, 28 серпня), коли багатші кустарі наймали на роботу „отпарщиків” і ставили для них могорич – кварту горілки (пляшка на 4 літри). На Другу Пречисту (Різдво Пресвятої Богородиці, 21 вересня) робітники переходили до роботи при світлі, і хазяїн влаштовував для них „другі засєдки”6.
У кустарів зберігався звичай запалювати у церкві свічки власного виготовлення на великі християнські свята. Очевидно він пов’язаний зі вшануванням вогню. У Березні приносили свічки до храму на Різдво, Воскресіння Христове, Покрову 7. Кустарі Борзни запалювали їх у церквах 1 листопада – у своє цехове свято Кузьми і Дем’яна 8. Шевці Олишівки у великі річні свята приносили на Богослужіння шість великих зелених свіч. Вони розташовувалися по обидва боки церкви, по 3 чоловіки, один за одним, двоє з них відділялися від своїх рядів і з запаленими свічами прямували у вівтар, один у східний, другий  у західний, і там стояли, доки читалося Євангеліє, потім цією ж дорогою поверталися назад. Старший серед них („старшинець”)  відвідував церкву з символом влади - жовтою очеретяною палицею. Вона була висотою близько двох аршинів (1,4 метра), мала великий срібний набалдашник з протягненими у нього різнокольоровими стрічками. „Старшинець” тримав її у руках, не торкаючись землі. У інший час палиця зберігалася у церковній ризниці 9.
Будні шевців були одноманітними. Щоб якось себе розважити, вони заводили у помешканнях пташок – щиглів та чижів. “Мій батько шиє, на його плечах або на голові сидить щиголь, співає” . “Строчиш машинкою, чи ніж гостриш об камінь - щиголь співає, аж заливається”. Шевці також підторговували пташками, на яких було багато замовників. У Чернігові за чижа платили 1 руб 10.
 Пташок ловили за допомогою спеціальних пристроїв - сільця або западні. Сільцем називали мотузяну петлю, яку розміщували на дереві. Коли пташка ставала на неї лапкою, кінець мотузки тягнули і вона опинялася у пастці. Западня мала вигляд клітки, з незалежними боковими частинами - “западками”. До неї пускали щиглицю, яка своїм родичам “давала склик”. “Западки” у цей час відкривали, у їх середині була приклеєна „підманка” - насіння конопель, соняшника, яблук. Коли пташка направлялися до наживи, “западки” зачинялися і вона опинялася у пастці. Тримали пташок усю зиму, на Благовіщення або перед Великоднем їх випускали на волю 11.
Шевці були носіями фольклорних традицій. У їх середовищі побутували приказки, анекдоти, бувальщини та жарти. 
З наступних приказок довідуємося про значення шевського ремесла для родини шевця.  „Якби шевцеві не клесачка, то він брехав би як собачка”, „Якби шевцеві не правило, то його б скривило”, „Якби шевцеві не щетина, то пропали б жінка і дитина” 12 .
У середовищі шевців побутував анекдот, у якому протиставлялися українці та росіяни. “Кацап і українець засперечалися, чия мова краща. Кацап каже – голянище, а українець – халява а- а –а” 13.
Період фінансової скрути, який наступав після Різдва, шевці виразили у такій приказці: “Сонце вгору, шевці вниз” 14. Технологію заправлення конопляної дратви у свинячу щетину вони передавали учням алегорично: “Як заженете свиню у коноплі, будете сапожниками” 15. У Березні про якість взуття жартували: „Гарантію даю, що від Покрови до Вознесіння будеш носить”, маючи на увазі відстань від храмів Покрови Пресвятої Богородиці до Вознесіння Хрестового. Або казали: “Моє діло з рук збуть, а з ніг вони самі зваляться”16.     
У середовищі шевців народилися своєрідні мовні кліше, які характеризували неякісний товар та його виробників. Погано виготовлені чоботи називали “лєпеники”, „перепічки”, їх виробників – „колупанци”, „партачі” 17.
Про одного з них розповідали бувальщину. “У шевця не було вичиненої устілки, то він одрізав із живої, з шерстю. Дядьки розпізнали, кажуть – тікай з базару, бо тебе поб’ють. А він – я сам їх шукаю. Побачив того дядька – на твої гроші назад, я тобі не тії чоботи продав. Я зробив попу з Брусилова, він просив вставити устілку з шерстю, щоб, нога не потіла. Так той дядько ще й могорич йому поставив, щоб залишив йому попові чоботи 18.
Серед шевців побутували різні вірування та уявлення. Збираючись на торг, вони зверталися за допомогою до Бога: “Дай Бог продать”.  Щоб чоботи добре розходилися, на перші зароблені гроші плювали або торкалися ними товару 19.
Чоботи на ярмарку вихваляли так: “Добренні і пошиті ловко” 20.
Подаємо розповідь шевця Михальова Григорія Михайловича із села Олишівки  Чернігівської області про його промисел у післявоєнний період.
„Після війни було важко. Тоді пуд муки продавали за 800 рублів. Ми з батьком круглий год сапожничали, чинили, то у нас був хліб і до хліба, а люди ж пухлі були. З 4-х ранку до 12 ночі три пари чобіт у нас виходило. Ми шили простий товар – пришви, витяжки, бабам на Десні на льоду більйо стірать, і хромові чоботи шили. Ми добре робили, то люди до нас ішли, а як будеш перепічки ліпить …
Я возив чоботи у Чемер на базар. А тоді ж вечірки… Ми пошили шість пар женських хромових чобіт, глазур навели, так вони аж мигають. Як найшло баб… Мені чоботи. – Пожалуйста. Скільки? - 200 рублєй. Забрали три пари. А у вас іще є? – Зараз принесу. Одна дєвка хромові поміряла. Скільки? – Сімсот, но хромові. Нікому не давайте, я зараз побіжу до матері, принесу гроші. Як окружили мене – приніс, розмели. Батько мені казав по 175 рублів продавати, а я по 200. Одна пара осталась. Баба - Синок, у мене не хватає грошей. А скільки у вас грошей? –160 . Нате.
На другий раз взяв 5 пар чобіт, веде мене дівчина до своєї матері. А там дівчат повна пєч, красавиць таких, що і в Олишівкі нема. Наділа – оце чоботи! Крутиться. Скільки? – 700 рублєй. Мати витягує зі столика. Оце поросят продала, дочкам чоботи куплю. Забрали у мене 5 пар по 700 рублєй” 21.
Згідно викладеного матеріалу, зробимо висновки.
У другій половині ХІХ – на початку ХХ століття шевський кустарний промисел Чернігівської губернії був важливою галуззю економіки Російської імперії, за Радянської влади розвивався підпільно. Кількість шевців за царизму постійно зростала, у радянський період зменшувалася через репресії.
Кустарі постійно боролися за право на працю, вони вистояли конкуренцію російських шевців та спроби знищення радянською владою. Шевці залишили свої позиції тільки після того, як у магазинах з’явилося вдосталь фабричного взуття.
 За царизму шевці виготовляли просте та вишукане взуття, проте найбільше, так званого, селянського. За радянської влади його асортимент змінився, завдяки новим уподобанням населення.
Кустарі належали до активного прошарку суспільства, вони знаходили нові  ринки збуту, успішно вели комерційні справи.
Шевці постійно розвивали своє ремесло - освоювали нові технології та інструменти, використовували для пошиття взуття нові види шкір. Деякі їх вироби можна вважати зразками народного мистецтва.
 

                                    Джерела та література
1. А. Шафонський. Черниговского намесничества топографическое описание. – К.,1851. – С. 32.
2. Н.А. Покульський. Краткие очерки  кустарних промыслов Черниговской губернии. – К.,1989. – С. 23; Л.Плавтов. Краткий обзор  кустарных промыслов Черниговской губернии. – Ч.,1914. - С. 25, 26.
3. М.Рыбалкин. Картинки действительности // Селянин., 1912. - № 18. – С.561.
4. Н.А. Покульский. Краткие очерки… - С. 28.
5. И. Шостак. Коропские сапожники // Земский сборник Черниговской губернии. – 1891. - № 6-7. – С. 156.
6. Записано у с. Березному від шевця Лозка П.Д.
7. Записано у м. Семенівці від шевця Моторого І.І., 1924 р.н.
8. Н.А.Покульский. Краткие очерки … - С. 27.
9. Там само. – С.28; Л. Плавтов. Краткий обзор … - С. 25.
10. В.И. Каталей. Кустарная промышленность Полтавской и Черниговской  губерний // Отчеты и исследования по кустарной промышленности в России. – т.1. – Спб., 1892. - С.285.
11. И.Шостак. Коропские сапожники … - С.163.
12. М.Рыбалкин. Картинки действительности … - С.5 63.
13. В.И. Каталей. Кустарная промышленность … - С. 286.
14. М.Рыбалкин. Картинки действительности … - С.562, 563.
15. Л.Плавтов. Краткий обзор … - С.25.
16.  И. Шостак. Коропские сапожники… - С.162.
17. М.Рыбалкин. Картинки действительности … - С.564.
 18. Записано у м. Семенівці від шевця Кейкуха Г.Є., 1925 р.н.
19. К вопросу о березнянских сапожниках // Селянин., 1912. - № 20. -  С. 631.
20. Записано у м. Семенівці від шевця Верхавня О.І., 1932 р.н.
21. Записано у с. Березному від шевця Слісаренка М.М., 1929 р.н.
22. И.Шостак. Коропские сапожники … - С. 163.
23. В. И. Каталей. Кустарная промышленность … - С. 286.
24. Записано у м. Семенівці від шевця Барабаша М.К., 1923 р.н.
25. Н.А. Покульський. Краткие очерки … - С.27.
26. М. Домонтович. Черниговская губерния. – Спб. 1865. - С.602.
27. Н.А. Покульский. Краткие очерки … - С. 27.
28.  И. Шостак. Коропские сапожники … - С. 162.
29. И. Шостак. Коропские сапожники. – С. 162.
30. М. Домонтович. Черниговская губерния.  - С. 599.
31. Л. Плавтов. Краткий обзор … - С. 27.
32. В.И. Каталей. Кустарная промышленность … -  С.387.
33. М. Рыбалкин. Картинки действительности. – С. 563.
34. Записано у с. Березному выд дочки шевця Кроток Г.І.,1934 р.н.
35. Записано у м. Семенівці  від шевця Кейкуха  Г.Є., 1925 р.н.
36. Л. Плавтов. Краткий обзор … - С. 25, 26.
37. Записано у м. Семенівці від шевця Бондаренка М.М.,1931 р.н.
38. Записано у м. Семенівці від шевця Кейкуха Г.Є.
39. Записано у м. Коропі від шевця Верченка І.Я., 1928 р.н.
40. Сапожная и портняжная мастерская в с. Тихоновичах Сосницкого уезда // Земский сборник Черниговской губернии. – 1899. - №1. – С.16.
41.Радульская учебная сапожная мастерская // Земский сборник Черниговской губернии. – 1904. - №3. – С. 51- 53.
42. Польові дослідження автора.
43. Записано у м. Семенівці від шевця Жука В.П.. 1923 р.н.
44. Польові дослідження автора.
45. Записано у с. Березному від шевця Глєбка С.М., 1955 р.н.
46. Записано у м. Семенівці від шевця Жука В.П.
47. Записано у м. Семенівці від шевця Моторого І.І.
48. Записано від шевців Березного та Семенівки.
49. Записано у м. Коропі від дочки шевця Токарєвої О.А. та у м. Глухові від онука шевця Савчука В.В.
50. Записано у с. Березному від шевця Кравченка Ф.І.,1930 р.н.
51. Записано у с. Березному від шевця Лозка П.Д.
52. Записано у м. Семенівці від шевців Моторого І.І та Кейкуха Г.Є.
53. Записано у с. Олишівка від шевця Михальова Г.М.,1932 р.н.
54. Записано у м. Середина – Буда  від шевця Сербінова М.П. 1928 р.н.
55. Записано у м. Семенівці від шевця Жука В.П.
56. Записано у м. Семенівці від шевця Барабаша М.К.
57. Записано у м. Коропі від дочки шевця Токарєвої О.А.
58. Записано у м. Глухові від онука шевця Сайчука В.В.
59. Польові дослідження автора у м. Семенівці.
60. Польові дослідження автора.
                                             ***
1.Н. Степовая. Малорусская народная одежда // Киевская старина. – 1893. - №12. – С. 449.
2. Л.Плавтов. Краткий обзор  кустарных промыслов Черниговской губернии. – Ч.,1914. -  - С.102.
3. Польові дослідження автора.
4. Польові дослідження автора.
5. И.Шостак Коропские сапожники // Земский сборник Черниговской губернии. – 1891. - № 6-7.  - С. 163.
6. Запис  у м. Семенівці від Старощука  В.Я., 1938 р.н.
7. Н.В.Пономарьов. Краткий обзор кустарних промыслов. – Спб., 1898. – С. 83.
8. Там само; Н.А. Покульский. Краткие очерки кустарних промыслов Черниговской губернии. – К.,1989. – С.30.
9. Польові дослідження на Лівобережному Поліссі. Чоботи з колекції Музею народної архітектури та побуту України НАН України.
10. Записано у м. Середина – Буда від шевця Шаматульського В.В.
11. Записано у с. Літки Броварського району Київської області від шевця Пучка П.П., 1928 р.н
12. Записано у с. Березному від шевця Кравченка Ф.І., 1930 р.н.
13. Записано у с. Березному від шевця Кравченка Ф.І.
14. Записано у  с. Олишівці від  шевця Михальова Г.М.
15. Польові дослідження автора.
16. А. Шафонский. Черниговского намесничества топографическое описание. – К.,1851.  -   С. 34.
17. Польові дослідження автора.
18. Записано у  с. Олишівці від шевця Михальова Г.М.
19. Записано у м. Глухові від Савицької Р.П.
20. Польові дослідження автора.
21. Черевики з музейного фонду Краєзнавчого музею м. Ічні Чернігівської області.
22. Є. Спаська. Подорожі по Чернігівщині // Українське гончарство. – О. 1994 – 1995. - №2. - С.38.
23. Записано у м. Середина – Буда від шевця Шаматульського В.В.
24. Польові дослідження автора у Семенівці, Березному, Коропі.
25. Записано у м.Коропі від Іванченко Л.Ф., 1936 р.н.
26. Польові дослідження автора  у Березному, Коропі, Глухові.
27. Польові дослідження автора у Середино – Буді, Березному, Коропі,  Літках.
28. И. Шостак Коропские сапожники … - С.163.
29. Польові дослідження автора у Олишівці і Середино – Буді.
30. Записано у селі Літки Київської області від Краснощок Г.Ф., 1927 р.н.
31. Записано у селі Березному від шевця Кравченка Федора Івановича.
32. Зберігаються у краєзнавчому музеї с. Хоробичі Городнянського району Чернігівської області.
33. Записано у м. Березному від шевця Кравченка Ф.І.
34. Польові дослідження автора.
35. Польові дослідження автора.
36. Записано у м. Семенівці від шевця Барабаша М.К.
37. Записано у м. Коропі від Токарєвої О.А., шевця Верченка І.Я. та у с. Седневі від Кожум’ячченка М.О.
38. Записано у м. Семенівці від шевця Моторого І.І. та у с. Літках від шевця Слюсаря  Г.М. 1924 р.н.
39. Дослідження автора у Семенівці, Олишівці, Березному, Коропі.
40. Польові дослідження автора.
41. Записано у м. Семенівці від шевця Барабаша М.К., у м. Коропі від шевця Верченка І.Я., у с. Березному від шевця Кравченка Ф.І.
42. Записано у м. Семенівці від шевця Барабаша М.К.
43. И. Шостак. Коропские сапожники … - С. 162.
44. Записано у с. Олишівці від шевця Михальова Г.М. та у с. Березному від шевця Слісаренка М.М.,1929 р.н.
45. Записано у с. Семенівці від шевця Барабаша М.К., у м. Березному від шевця Кравченка Ф.І, у с. Олишівці від шевця Михальова Г.М.
46. Польові дослідження автора.
47. Записано у с. Літках від шевця Пучка П.П.
48. Записано у м. Седневі від шевців Куся П.І., Шевченка М.П., 1921 р.н., у с. Березному від шевця Кравченка Ф.І, у м. Семенівці від шевця Барабаша М.К.
49. Записано у м. Семенівці від шевців Старощука В.Я., Кейкуха Г.Є.
50. Записано у м. Коропі від шевця Верченка І.Я., у с. Олишівці від шевця Михальова Г.М., у с. Березному від шевця Слісаренка М.М., у м. Семенівці від шевця Кейкуха Г.Є., у м. Середина – Буда від шевця Шаматульського В.В.
51. Записано у с. Березному від шевців Слісаренка М. М, Кравченка Ф.І., у  с. Олишівці від шевця Михальова Г.М., у  м. Коропі від шевця Верченка І.Я.
52. Записано у м. Семенівці від шевця Моторого І.І., у м. Глухові  від майстра по ремонту взуття Кононенко М.І.,1924 р.н.
53. Записано у м. Березному від шевців Глєбка С.М., Глєбка І.Г., 1924 р.н., дочки шевця Кроток Г.І., у с. Олишівці від шевця Михальова Г.М., у м. Семенівці від шевця Моторого І.І.
54. Записано у м. Коропі від шевця Верченка І.Я., у с. Березному від шевця Кравченка Ф.І.
55. Н.А. Покульський. Краткие очерки … - С.30.
56. Записано у с. Березному від шевця Слісаренка М.М.
                                                 ***
1. В.Балушок. Світ Середньовіччя в обрядовості українських цехових ремісників. – К.,1993. – С.13,16-17.
2. Н.А. Покульський. Краткие очерки  кустарних промыслов Черниговской губернии. – К.,1989. - С. 28.
3. В.И. Каталей. Кустарная промышленность Полтавской и Черниговской губерний // Отчеты и исследования по кустарной промышлености Росии. - Спб.,1892. - Т.1. - С. 303.
4. Записано у с. Березному від шевця Кравченка Ф.І.
5. Записано у с. Березному від шевця Слісаренка М.М.
6. Записано у м. Семенівці від шевця Верхавня О.І., 1932 р.н.
7. Историко – статистическое описание Черниговской епархии. - Ч., 1874. Кн. 5. - Кн.5. - С. 139.
8. Историко – статистическое описание Черниговской епархии. – Ч., 1874. - Кн. 6. - С. 450.
9. А. Шишацкий – Ильич. Местечко Олишевка. – Ч., 1854. – С. 21.                                                
10. Записано у с. Березному від шевців Глєбка  С.М., Лозка П.Д.
11. Записано у с. Березному від шевця Глєбка  С.М.
12. Василенко В.И. Опыт толкового словаря по народной технической терминологии // Труды Харьковского предварительного комитета по устройству  12  Археологического  съезда. – Х., 1902. – С. 211.
13.  Записано у м. Коропі від шевця Верченка І.Я.
14. Записано у с. Березному від кравця Кравченка Ф.І.
15. Записано у с. Олишівці від шевця Михальова Г.М.
16. Записано у с. Березному від шевця Кравченка Ф.І.
17. Записано у м. Семенівці від шевця Кейкуха Г.Є., у с. Олишівці від шевця Михальова Г.М., у с. Семенівці від шевця Моторого І.І.
18. Записано у с. Березному від шевця Кравченка Ф.І.
19. Записано у м. Семенівці  від шевця Моторого І.І.
20. Записано у с. Березному від шевця Глєбко С.М.
21. Записано у с. Олишівці від шевця Михальова  Г.М.
(Сіверянський літопис. Ч., 2010. - №1. – С. 20 – 33.)



Кожум’яцьке і шевське ремесло у містечку Седневі на Чернігівщині

 


Людмила Костенко


Дослідження ремісничих осередків Чернігівщини було започатковано у кінці ХУІІІ ст. А.Шафонським. У др. пол. ХІХ – на поч. ХХ ст. вони вивчалися за розпорядженням уряду Російської імперії, до якої тоді входила Лівобережна Україна. Ця робота виконувалися з метою виявлення потреб та стану кустарних промислів, які були важливою ланкою тодішньої економіки. Завдання уряду виконували інженери, працівники статистичних управлінь, члени земства та інші. Серед них Н. Покульський, Н. Шевлягін, Л.Плавтов та інші. Зібрані матеріали друкувалися у Земських збірниках Чернігівської губернії та видавалися окремими працями.
Шкіряні ремесла потребують подальшого дослідження, з метою реконструкції їх історичного розвитку. Ми зупинимося на кожум’яцькому та шевському заняттях містечка Седнева. Для їх дослідження залучимо історичні джерела, матеріали зібрані у польових експедиціях.
 Ремесла, пов’язані з обробкою шкіри та виготовленням взуття, належать до дуже давніх. Глибоке коріння, очевидно, мають і шкіряні заняття  Седнева, яке на думку істориків, було найдавнішим містечком Чернігівської землі 1. У кінці ХУІІІ століття воно було відоме, як один із найбільших шкіряних осередків Чернігівщини 2. Ці заняття, за даними вчених, тут переважали і в ХІХ та на початку ХХ століття. Шкіряний промисел виник у Седневі завдяки розведенню тут та у сусідніх місцевостях худоби. Крім того на півночі Чернігівщини добували необхідні інгредієнти для вичинки шкіри: вапно, кору, дьоготь 3. Розвитку у Седневі ремесел та торгівлі сприяло і те, що він був центром Козацького сотенного управління, тут проживали сотник, старшини, також  була розміщена протопопія - окружне духовне управління4.
Найдавнішим шкіряним взуттям, яке колись вмів виготовити кожний чоловік, були постоли. Вони шилися з грубої сиром’ятної шкіри, закривали ступню ноги та кріпилися до ноги за допомогою зав’язок. Чоботи були досконалішим витвором людських рук, їх виготовляв ремісник, якого у Седневі називали «швєц». Майстра, який вичиняв шкуру тут іменували «кожем’якою». Чоботи, за даними вчених, колись носили тільки заможні верстви населення. Зокрема, за часів Київської Русі, їх мали князі, бояри, заможні городяни. Масово шкіряне взуття почали носити на Україні у кінці ХУІІІ століття 5. Якраз на цей час, за відомостями дослідника А.Шафонського, у Седневі розвивався кожум’яцький промисел.
Приблизно з ХУ століття ремісники однієї або кількох професій об’єднуватися у цехи. У Седневі у ХУІІ ст. при православному братстві були засновані ковальський, калачицький, кравецький (разом з кушнірським) та шевський цехи. До останнього, крім шевців, входили і кожум’яки 6. Цехові ремісничі об’єднання виконували завдання організації виробництва, збуту продукції, охорони економічних інтересів ремісників. Вони були також брали участь у охороні і обороні міста. Кожний цех діяв за певним статутом, мав  свою атрибутику і символіку: емблему з зображенням знарядь праці, прапор, цехову печатку а також скриньку, де зберігалися цехові гроші. Крім того, ремісники одного цеху відвідували окрему церкву або каплицю, мали у храмі свою ікону 7.
 Шевських цех Седнева проіснував до ХІХ століття та зберіг до того часу свій устрій та звичаї. Керував седнівськими шкіряниками «цехмістр». Він мав помічника, якого називали «молодший». Інші цехові ремісники поділялися на «старших» і «молодших» та іменували себе «братчиками». Бажаючий вступити до цеху мав зробити грошовий внесок, сума якого була довільною. Зокрема, багатший ремісник міг пожертвувати до цехової каси до 15 рублів. Майбутній член цехового братства також мав «зробити покрасу», тобто влаштувати для ремісників гостину.
До цехових ремісничих звичаїв належало і свято вшанування вогню. Його відзначали восени, коли дні ставали коротшими і з’являлася потреба працювати при свічці або лучині. У Седневі це свято називали «Женити свічку». Напередодні його відзначення «варили меди» (хмільний напій) та «сукали» (виготовляли) свічку, її вага могла сягати «півтора пуда» (близько 24 кг.), висота від  «4 - 14 вершків» (17,5- 61,5 см.) до  «2-3 аршинів» (1,4- 2,2 м.). Для неї робили спеціальний дерев’яний підсвічник, оздоблений різьбою. До свята також виготовляли свічки меншого розміру, які ставили у церкві. Увечері головну свічку урочисто запалювали, після того сідали за святковий стіл. Свічка горіла цілу ніч, ремісники у цей час частувалися, танцювали, співали 8.
Свято «Женити свічку» пов'язане з давніми віруваннями, за якими вогонь сприймався, як жива істота. Очевидно, застілля біля свічки, передбачало спільну з ним трапезу. Це робилося з метою задобрити вогонь, щоб мати від нього добру службу, а не шкоду. Щоб не гнівати стихію, раніше свята при свічці не працювали. Після нього можна було починати роботу вдосвіта та майструвати до пізньої вночі.
Цеховики Седнева виготовляли речі для ринку, іноді на замовлення 9. Вони збували свої вироби біля приміщення шевського цеху, де були влаштовані прилавки. Цеховики також брали участь у місцевих ярмарках, які у ХУІІІ столітті, у місцевості «Млини» відбувалися двічі на рік: у дні Святих Іллі та Миколи. Багато товарів у Седнів тоді  привозили чумаки, які напевно, купували для себе вироби місцевих шкіряників. Седнівські цеховики продавали свій товар і на місцевих базарах, що проходили тут щоп’ятниці 10. У кінці ХУІІІ століття ремісники Седнева, за даними А.Шафонського,  вичиняли шкіру у значних розмірах, свій товар продавали на ярмарках Чернігова, Ніжина, Глухова, Прилук 11.
 Приблизно з другої половині ХІХ століття ремісничі цехи Чернігівщини, внаслідок розвитку капіталізму, почали розпадатися. Тоді частина шкіряників стали працювати одноосібно, багатші з них створили кустарні підприємства, до яких входили члени родини або господар та наймані робітники. У цей час  у Седневі та в інших містечках Чернігівщини почали з’являтися капіталістичні шкіряні заводи, які складали конкуренцію кустарям. На них застосовувалися передові на той час технології та інгредієнти, кожум’яки ж виробляли шкіру прадідівськими методами. З розвитком заводського виробництва стала дорожчати і сировина, яку скуповували для новостворених заводів. З цієї причині частина кустарів покинула своє ремесло, інші навпаки підвищили рентабельність своїх підприємств та почали виготовляти якісніший товар 12.
 За відомостями 1865 року у Седневі налічувалося 10 великих шкіряних підприємств, частина з них була кустарною. Їх господарями були козаки Батурин, Блинець, Ющенко, Кріт, Божок, міщани Шевель, Положечка, Мехеда, Хмарило, купець Усатий. Вони мали від 2 до 4 чанів, в рік виробляли від 120 до 750 одиниць шкір на суму від 300 до 3, 700 рублів 13.
За відомостями 1890 року на підприємстві, яке належало козаку Ющенку застосовувався кінний двигун. Купець Батурин, крім цього, мав паровий котел 14. Ще однією новинкою цього часу були спеціальні заводи для подрібнення кори, які працювали на часовому рушії. Раніше цю операцію виконували кінною або ручною ступами 15.
У 1892 році дослідники нарахували у Седневі 50-60 дворів кожум’як. Вони мали 2-3 невеликих чани для зоління і стільки ж для дублення. У рік виробляли 80-100 шкір, одночасно в чани накладали 10-12 шкір і повторювали цю операцію 4 рази влітку і 3 зимою 16. 
За відомостями 1894 року, у Седневі налічувалося 40 шкіряників 17. У 1914 році тут було 31 кустарне підприємство. У кожному з них вироблялося близько 200 шкір на рік.
На кустарних підприємствах Седнева робота була сезонною, шкіру тут вичиняли з березня по листопад. Робітників наймали на кілька днів або на місяць. Поденний робітник отримував 40-50 копійок, харчувався за рахунок господаря, помісячний на тих же умовах заробляв 10-12 рублів 18. На підприємствах козака Ющенка та купця Батурина строковим працівникам  платили 80 рублів за сезон, поденним 30 копійок. Робочий день там тривав 12 годин 19.
Сировину седнівським кожум’якам поставляли торгівці з Чернігівської, Мінської, Курської губерній, на місцевих базарах цього товару іноді було до 200 возів. Крупні кустарі також знаходили сировину по селах 20.
Складники для виготовлення шкіри у Седневі використовували привозні та місцеві. Зокрема, березовим і сосновим дьогтем їх забезпечували кустарі містечок Семенівки та Березного 21. Вапно на седнівські базари привозили з Новгород - Сіверського, продавали по 20-25 копійок за пуд. Інші матеріали були місцевими, дубова кора  коштувала 3 рублі за віз, 20-30 копійок за пуд, лозова кора  40-50 копійок за пуд, зола 50 коп. – 1 руб за віз 22.
У ХІХ – на поч. ХХ ст.  кожум’яки Седнева продавали свої вироби на місцевих ярмарках, яких на цей час проводилося три – у дні Святих Іллі, Дмитра та у Переплавну Середу (після Великодня). Непоганий збут товару мали вони і на ярмарках Чернігівської губернії, зокрема у містечках Березному, Чернігові, Мені 23. Шкіри продавали поштучно або міряли на пуди, матеріал на підошви попередньо краяли на смуги.
У Седневі у кінці ХІХ на початку ХХ століття шкіру виготовляли зі шкур коней, корів, биків, волів, зрідка телят. Тут була розповсюджена проста шкіра, сира юхта, суха юхта, підошва.
 Перш ніж приступити до технологічних операцій, зі шкур знімали «навал» (бруд). Для цього їх вимочували в озерах, річках, копанках (виритих ямах у низькому місці). Седнівські кожум’яки це робили у річці Снов, яка протікає поблизу. Недалеко від води вони будували і свої помешкання, і відповідно місце їхнього проживання називалося «Кожем’яки» (тепер вулиця Кожум’яцька).
Для виготовлення простої шкіри, сировину спочатку піддавали «золінню». Для цього її вміщували у великі дерев’яні діжки («кадки»), які в середньому були розраховані на 75 шкур 24. Там їх пересипали сумішшю гашеного вапна та золи, тоді через наповнену вапном корзину заливали їх водою. У цьому розчині шкури перебувала 3 тижні, кожні 5-7 днів їх перебирали 25.
Після того зі шкур можна було знімати шерсть. Цю операцію робили на дерев’яних колодах прутом коси (її тупим кінцем) або «тупиком», (металева пластина з ручками по боках) 26. Після того шкури пускали на «обжор» - дозолювали їх у попередньому розчині, додаючи невелику кількість золи і вапна. Ця операція тривала тиждень.
Після «обжора» шкіри міздрили - за допомогою шматка коси очищали їх від м’яса та жиру 27. Це робили на «кабилкі» - дерев’яній пів-колоді, яку припирали до стіни під нахилом 28. Після того шкури промивали у воді  від вапна. Тоді їх «косували» - за допомогою коси знімали залишки шерсті. Далі шкури вміщували в іншу «кадку», де витримували їх у квасному розчині (використана дубильна речовина), у який додавали борошно. Через короткий час шкури «дубили» - посипали дубовою або вербовою корою і в розправленому вигляді складали у попередній посуд. «Дубів давали» в середньому чотири, при поступовому збільшенні дубильного матеріалу. У кожному «дубі» шкури лежали тиждень - півтора 29. Щоб визначити готовність товару, його надрізали, якщо проглядалося «живе» м'ясо, шкіра була ще не дороблена – «сириця». Процес виготовлення простої шкіри тривав у середньому 40 днів. Після дублення її висушували, влітку на повітрі, зимою на печі, або продавали мокрою 30. Проста шкіра на вигляд була товстою, грубою, жовтуватого кольору.
Юхтова шкіра була досконалішим товаром, ніж проста, і рецепт її виготовлення був трохи інакший. Шкури для юхти спочатку золили вапном, попередньо розведеним на молоці, та поташем. У цьому розчині вони перебували 2-3 тижні. Знявши шерсть, їх кілька разів перемивали і топтали ногами, щоб видалити залишки вапна 31. Далі шкури пускали на «обжор», знімали з них «міздру», тоді їх внутрішню сторону обробляли бруском для точіння, зовнішню («ліцо») «косували» уламком коси 32.   У товстих місцях їх підстругували, знову промивали і топтали.
Після цих операцій шкури вміщували в теплий розчин пташиного посліду («шакшу»), де витримували 2-3 доби, перебираючи їх по кілька разів на день. Тоді шкури промивали, витоптували і заливали слабким розчином дубильної речовини («соком»), у якому вони мокли 2-3 дні. Після того їх «дубили» протягом 2 місяців.
Якщо бажали отримати мокру юхту, шкіру після «дублення» фарбували, змащували дьогтем і на цьому її обробка закінчувалася 33. Коли мали на меті виготовити суху юхту, шкіру обробляли ретельніше. Її змащували дьогтем, висушували, відволожували. Після того шкіру розминали («правили») за допомогою «штріховця» - металевої пластини з дерев’яною ручкою, яка на кінці мала перетинку (довжина інструменту близько 70 см). Для цього її вішали на жердку, лівою рукою притримували, а правою розгладжували «штріховцем» 34 .
Щоб шкіра стала гладенькою, її накатували «пробковою катушкою» (металевою пластиною), розстеливши на спеціальному столі-катку. Після того її підстругували та знову накатували. Тоді за допомогою “рольки” (стального катка з зубцями) наносили на шкіру малюнок  методом тиснення 35. У Седневі такі відбитки називали “вівсянка” (ромбики), “просянка” (кружечки) 36.
Фарбували юхту частіше у чорний колір, змащуючи її розчином залізного купоросу. Чорний колір утворювалася завдяки поєднанню дубильної кислоти, якою була насичена продублена шкіра та окису заліза 37. Фарбували юхту і відваром сандалу (барвник рослинного походження червоного або жовтого кольорів), закріплювали колір настоєм заліза на квасу 38. Після фарбування юхту змащували дьогтем.
Частина седнівських кожум’як виготовляла підошву. Добрим матеріалом для неї були волові шкури. Ця сировина була дорожчою за інший товар, вимагала довшої обробки та більше підсобних матеріалів. Підошву виготовляли різних сортів: зольну, хлібну, сокову, спиртову та комбіновану. Для отримання потрібного товару шкури відповідно витримували у зольному, борошняному, соковому розчинах, у слабому розчині сірчаної кислоти. Вичинка підошви, особливо сокової, тривала 5-7 місяців 39.
 У Седневі робили переважно прості сорти шкіри. Суху юхту вперше почали виготовляти кінці ХІХ століття на капіталістичних заводах. Підошву у містечку робили десять, а згодом чотири шкіряних підприємствах, одне з яких було не кустарне 40.
У Седневі у кінці ХІХ століття ціни на сирий і вироблений товар були у таких відношеннях: сира конина коштувала 3 руб, вироблена - 3.50- 4.50;  сира ялова шкура на «сапожний» (простий) товар і юхту - 4-5 руб., вироблена -  6 -7 руб., бичача шкура 8-9 руб.,  вироблена - до 15 руб., пара підошв коштувала - 35-45 коп., пуд юхти – 6.50 -7 руб 40. На початку ХХ століття, коли  ціни на сировину зросла, сира яловича шкура коштувала 7р.25 коп., вироблена - 9р.25 коп 42
 Крупні кожум’яки для ведення справи брали у Чернігівському банку кредит, який становив 8 % річних, для дрібних кустарів така послуга від  держави не була передбачена. Через нестачу обігових коштів багато кожум’як залежали від скупників, оскільки брали у них товар у борг. Позичку віддавали шкірами, з великою невигодою для себе 43. Багато чернігівських шкіряників кредитувалися у євреїв, термін позички складав 2-3 тижні, рідше 2 місяці, відсотки досягали до 100% річних 44.
Умови праці кожум’як залежали від їх економічного стану. Три багатих кустарі Седнева мали для роботи окремі великі приміщення. У деяких кожум’як були спеціальні плетені повітки, де розміщувалася кінна ступа для товчення кори 45. Небагаті кустарі влітку працювали у господарських прибудовах, зимою – у своїх житлових приміщеннях. Тоді зольний чан закопувався у землю, дубильний розміщувався на долівці, він накритий дошками міг служити за стіл або ліжко 46.
Седнівські кожум’яки мали родючі землі, проте свою опору бачили у промислі. Серед них були крупні землероби, які розбагатіли від промислу, а також безземельні, більшість яких також були заможними 47.
Після проголошення на початку ХХ століття на Україні Радянської влади, кустарям заборонили самостійно працювати. Для забезпечення населення взуттям їх об’єднали у кожум’яцькі і шевські артілі, подібне підприємство існувало до 1930 року і в Седневі.
У  Седневській “артілі шкіряників” використовували технології капіталістичних шкіряних заводів. Там існувало розділення праці, діяло кілька цехів – зольний, дубильний, посадочний. У першому шкури золили, знімали з них шерсть, міздрили, косували, у другому їх дубили, у третьому, посадочному цеху “тягнули витяжки” –  з цілого шматка шкіри робили заготовки для чобіт у вигляді халяв з головками. Технологія їх виготовлення була такою: шматок вичиненої шкіри з вивороту мастили тістом і насаджували на “кручок” - дерев’яну дошку у формі чобота, там її закріплювали цв’яхами; нижні частини шкіри надрізали, щоб вона краще тягнулася, тоді, рухаючи по поверхні шкіри “собачкою” (нагадувала сапку з коротким держаком), надавали їй потрібної конфігурації. По завершенні роботи, заготовку знімали з “кручка”, заламували її носову частину, щоб не порушилася зафіксована форма і вішали для сушіння. Після того шкіру розгладжували, пом’якшували і чорнили. Це робили в артілі юхтарі 48.
У ті часи поряд з артільним виробництвом шкіри, існував підпільний кустарний промисел. Причина цього явища – недостатнє забезпечення населення взуттям державними шкіряними підприємствами. Індивідуальне виготовлення шкіри переслідувалося владою. До кожум’як серед ночі приходили фінагенти, знищували товар, а їх віддавали до суду. Попри це кустарі не кидали свого ремесла, бо через малі заробітки в артілях, перебували на межі виживання 49.
 Багато шкіри виготовляли у Седневі і під час війни 1941-1945 років та у післявоєнний період. Така діяльність, як і раніше, була небезпечною, за неї засуджували до 5 років ув’язнення. Попри це шкіряні промисли у Седневі проіснували до 50- 60-х років ХХ століття, доки у магазинах з’явилося достатня кількість взуття.
Підпільні кустарі виготовляли простий товар, юхту, підошву, а також хром, рецепт якого перейняли на державних шкіряних заводах. Кожум’яки тоді мали у роботі 1-6 ялових шкур. Вапно купували в магазинах Чернігова. Дьоготь, як і давніше, привозили з Березного та Семенівки. Для дублення шкір використовували дубовий екстракт, який діставали у місті Василькові Київської області та в містах Гомелі і Рєчиці (Білорусія). Кору добували і старим способом, її драли з молодого дуба, сушили в печі, ламали і товкли в ступі на борошно.
Хром виготовляли зі шкур молодих телят або лошат. Пошиті з такого товару чоботи були набагато легшими і красивішими від юхтових. Шкіру на хром вичиняли так само як і на юхту. Після того її вміщували у посуд, який поступово заповнювали хімічним розчином, де на 10 літрів води додавали 0,5 кг. хромпіка (камінь або порошок),  0,5 літрів сірчаної кислоти, півсклянки цукру. Готовність шкіри перевіряли здавлюючи її руками, якщо вона давала білизну  – була готова. По завершенні операції хромову шкіру зволожували, розтягували руками. Тоді щіткою наносили на її лицьову сторону “нігрезін” (фарбу). Після того шкіру змащували машинним маслом, з вивороту стругали “стругом”, роблячи її м’якшою і тоншою.
Виготовлений товар седнівські кустарі продавали на місці, а також возили його на базари міст Чернігова та Березного, у останньому тоді існував шевський промисел. У 50-х роках просту цілу шкіру продавали за 200 рублів, такий товар на підошви за 25-30 рублів, на халяви і переди за 20 рублів. Хромову шкіру, “трьохпарку” (на три пари чобіт), продавали за 300 рублів, подібний товар на халяви і переди - за 70 рублів 50.
Кожум’яки Седнева на той  час були заможнішими від своїх земляків. Їхні сини, які теж вичиняли шкіри, були вигідною партією для одруження. Їх жартома порівнювали з іншими седнівцями: «Кожем’яки - багатші хлопці, а щляховци (що живуть понад шляхом) голодранци».
Частина седнівських кожум’як були одночасно і шевцями, тобто з власноруч обробленої шкіри шили чоботи. У післявоєнний період цим ремеслом займалися майже у кожному четвертому дворі, робота тривала з осені до весни. Седнівські шевці забезпечували взуттям не тільки місцеве населення, але і жителів ближніх сіл. За давнім звичаєм вони, поселялися у окремій родині і обшивали всіх її мешканців, там же ночували і харчувалися. Плату за роботу отримували продуктами, частіше зерном 51.
У післявоєнний час шевці Седнева шили чоботи з простої шкіри, юхти та хрому. Їх крій для чоловіків та жінок був однаковий. З простого та юхтового товару шили витяжні чоботи, заготовку для них витягували на «кручку», як це робили у згаданій вище артілі. У Седневі також шили чоботи «в шийку», вони зшивалися з двох частин  - «халяв» та «головок», останні мали посередині «шийку» ( або «язичок»). «Головки» для чобіт витягували на «полукручку» (кручок без верхньої частини). У пізніші часи їх почали викроювати. «Головки» до халяв пришивали вручну або швейною машинкою. Розповсюдженим було до старих халяв пришивати нові «головки», такі чоботи вже називали «прішвами».
Кращим взуттям у післявоєнний період були хромові чоботи, які шилися виключно «в шийку». Вишуканими вважалися хромові чоботи під назвою «джімі». Вони мали широкий продовгуватий передок («ніс»), низький каблук, високі, при литці халяви «в гармошку», до чоловічого їх варіанту з внутрішнього боку пришивалися «вуха», щоб їх було зручно одягати. Чоботи ніколи не утеплювалися, натомість зі споду мали «підклейку» з м’якої овечої шкіри чи полотна.
 Працювали седнівські шевці за маленьким столиком, який називали «верстак», у ньому була скринька, де лежало шевське знаряддя. Столик стояв біля вікна, напроти печі. Викроювали шкіру на дошці, яка називалася «кройцніца». Шили чоботи за допомогою шила, яким у потрібному місці робили отвір та просмоленої конопляної нитки, до якої замість голки була прикріплена свиняча щетина. Підошву до чобіт підбивали кленовими гвіздками 52.
Розглянувши кожум’яцьке та шевське ремесла Седнева, визначимо, на його основі, головні етапи розвитку шкіряного виробництва Чернігівщини:
1. Період від найдавніших часів до кін. ХУІІІ ст., коли шкіряного взуття шили порівняно небагато;
2. Кін. ХУІІІ – поч. ХХ ст., коли шкіряники забезпечували взуттям широкі верстви населення;
3. Поч. ХХ ст. – 60 – ті роки ХХ століття, коли шкіряні ремесла та промисли почали занепадати та остаточно зникли.

                                             Джерела та література
1. Історія міст і сіл. Чернігівська область.- К., 1972. - С.407.
2. А.Шафонський. Черниговского намесничества топографическое описание. – К.,1851. – С. 318.
3. М.Домонтович. Материалы для географии и описания Росии. Черниговская губерния. – Спб.,1865. – С. 281.
4. Земский зборник Черниговской губернии. – 1901. - №11. – С.75.
5. Т. Ніколаєва. Історія українського костюма. – К.,1996. - С.37.
6. Земский сборник… - С.70.
7. В.Балушок. Світ Середньовіччя в обрядовості українських цехових ремісників. – К.,1993. – С.13,16-17.
8. Земский Зборник… - С. 70, 72.
9. В.Балушок. Світ середньовіччя … - С.12.
10. Земский сборник … - С.74.
11. А.Шафонський. Черниговского намесничества … - С. 318.
12. Л.Плавтов. Краткий обзор кустарных промыслов Черниговской губернии. – Ч.,1914. – С.100.
13. М. Домонтович. Материалы … – С. 60.
14. Чернігівський облдержархів. - Ф.20, оп.12, д.242, л.192.
15. Л.Плавтов. Краткий обзор … - С.75, 77.
16. В.Каталей. Кустарная промышленность Полтавской и Черниговской губерний // Отчеты и исследования по кустарной промышленности в Росии. – Спб., 1892. - Т.1. - С. 284.
17. Н.Шевлягин. Кожевенное производство в Нижегородской, Черниговской, Полтавской, Харьковской и Курской губерний // Отчеты и исследования по кустарной промышленности в Росии. – Спб., 1894. - Т.2. – С. 211.
18. Л.Плавтов. Краткий обзор … - С. 64, 71, 86.
19. Чернігівський облдержархів… - л. 192.
20. Н.Шевлягин. Кожевенное производство … - С. 210.
21. Записано у с. Седнів Чернігівської області Чернігівського району від кожум’яки і шевця Шевченка Михайла Петровича, 1921 р.н.
22. Н.Шевлягин. Кожевенное производство… - С.112.
23. Земский сборник … - С.84.
24. Л. Плавтов. Краткий обзор …. – С. 92.
25. Н.Шевлягин. Кожевенное … - С. 211.
26. Записано у с. Седнів від кожум’яки Куся Петра Івановича, 1921 р.н.
27. Н.Шевлягин. Кожевенное … - С. 211.
28. Записано у с. Седнів від кожум’яки Куся Петра Івановича.
29. Н.Шелягін. Кожевенное … - С. 211.
30. Записано у с. Седнів від кожум’яки і шевця Шевченка Михайла Петровича.
31. Н.Шевлягин. Кожевенное … - С.112.
32. Л.Плавтов. Краткий обзор …-  С. 80.
33. Н.Шевлягин. Кожевенное … - С.112.
34. Записано у с. Седнів від кожум’яки Куся Петра Івановича.
35. Л.Плавтов. Краткий обзор … - С. 81.
36. Записано від кожум’яки Куся Петра Івановича.
37. Техническая энциклопедия. Кожевенное производство. - Спб., 1865. – С.4.
38. Н.Шевлягин.Кожевенное … - С. 112.
39. Н.Шевлягин. Кожевенное … - С.211.
40. Л.Плавтов. Краткий обзор … - С.68.
41. Н.Шелягин. Кожевенное … - С.112
42. Л.Плавтов. Краткий обзор… – С.90.
43. Н.Шевлягин. Кожевенное … - С. 213.
44. Е.Андреев. Кустарная промышленность в Росии. - Спб., 1885. - С.50.
45. Л.Плавтов. Краткий обзор … - С. 73, 74.
46. Там само. – С. 74.
47. Там само. - С.69, 70.
48. Записано від кожум’яки Куся П.І.
49. Польові дослідження автора на Чернігівщині.
50. Записано від кожум’яки Куся П.І. та кожум’яки і шевця Шевченка М.П.
51. Записано у с. Седнів від Крєпкої Катерини, 1939 р.н.
52. Записано у с. Седнів від кожум’яки Куся Петра Івановича, кожум’яки і шевця Шевченка Михайла Петровича, від нащадка кожум’яки і шевця Кожум’ячченка Михайла Олександровича, 1926 р.н.
(Сіверянський літопис – Чернігів – 2007. - №4. - С. 77-83).