Українське військо часів Гетьмана Богдана Хмельницького нараховувало у своєму складі 60000 вояків основного складу. Воно складалося з піхоти, кінноти та армати.
Піхота українського війська була основним родом військ. Цьому не суперечило те, що у похід козаки виряджалися верхи - перед боєм всі "спішувалися", тобто злізали з коней, окопувалися й обстрілювали ворога. Вояки Війська Запорозького від давніх часів відзначалися вмінням рити окопи, будувати вали, засіки та інші земельні укріплення. Кожен козак, крім рушниці та запасу харчів, повинен був мати сокиру, косу, лопату і все потрібне для того, щоб сипати вали.
Кіннота, як бойова сила, в українському війську перед Великим повстанням 1648 року мала значно меншу вагу і була гірше навчена, і тому польські кінні полки часто перемагали козаків. Для боротьби з польськими військами, які були особливо сильні кінними підрозділами, необхідно було створити також українську кінноту. В перші роки війни з Польським королівством Гетьман Богдан Хмельницький користувався кіннотою Кримського царства. Але пізніше все більше зростала вправність і боєздатність українських кінних підрозділів. У наказах Гетьмана Богдана Хмельницького від
1654 — 1655 років вже завжди відзначався поділ війська на "кінних" та "піших".

 

Армата використовувалася для прикриття українського війська під час наступальних дій, а також для відбиття ворожих приступів під час оборони. В цілому польова армата українського війська була досить сильною. В багатьох боях вона або дорівнювала кількістю польській арматі, або перевищувала її. В укріпленому таборі українська армата виявляла надзвичайну силу — про це постійно свідчили польські старшини. Військова армата нараховувала близько 60 пушок, які обслуговувало 300 арматників, до яких належали як пушкарі, так і шипопшики, режникишсяадники до коней. Осередком Військової армати був Переяслав. Крім Військової армати існувала ще армата при полках, так звана полкова армата.
В козацькому війську широко застосовувалася як холодна, так і вогнепальна зброя.
Основними видами холодної зброї, яка застосовувалася у козацькому війську, були шаблі, чеками, сокири, келепи, луки зі стрілами та списи.
З шабель найпоширенішою була шабля угорсько - польського виду.

Цей вид був притаманний Турецькому щсарству та сусіднім з нею країнам, у тому числі Угорському королівству, звідки® панування Короля Степана Баторія він потрапив до Польського королівства, де трохи змінений став загальноприйнят-ною зброєю.
Угорсько — польська шабля має довгий плавно вигнутий клинок з потовщеною задньою частиною, один або два рівні вздовж леза, просте перехрестя з так званими вусами (видовжено— трикутними виступами, що з обох боків охоплюють нижню частину руків'я та верх піхов). У деяких зразках нижня частина клинка переходить під прямим кутом (що називається молотком) у розширене гостре з обох боків лезо, так зване перо. Руків'я складається з прямокутної залізної пластини, покритої з обох боків дерев'яними обшитими шкірою накладками; його головка відігнута вперед, іноді скісно вниз, прикрита металевим ковпачком, так званим наперстком. Довжина клинка залежа-г ла від зросту власника шаблі й коливалася від 77 до 94 см. Угорсько - польські шаблі зброярі виготовляли безпосередньо в Україні, але клинки до них найчастіше завозились зі Сходу (Турецького цісарства або Перського царства) чи з Заходу (Італії чи Німеччини). Вони часто позначені клеймами цих зброярень. Для шабель цього виду, вживаних українськими вояками, притаманний тонкий залізний пер-ІШщь на рівні перехрестя для великого пальця, який утруднював ворогові можливість вибити шаблю з рук.
Підвидом угорсько — польської шаблі є козацька шабля, яка має порівняно широкий, короткий, досить сильно вигнутий клинок.


Українські вояки досить часто користувалися також шаблями - ординками або, як вони ще називалися, шаблями -смичками, запозиченими зі Сходу. Вони мають довгі, вузькі, порівняно сильно вигнуті клинки, просте перехрестя без кільця для пальця, сильно вигнуте руків'я з прикритим наперстком, відігнутим догори кінцем.


Іншим видом української холодної зброї був чекай — сокира з розширеним похиленим донизу лезом, заввишки 6—8 см, простим обухом, овальним або круглим провухом, уміщеним у середній частині знаряддя, дерев'яним держаком, завдовжки 60—80 см. Держаки інколи прикрашені кільцевими нарізами або покриті залізною бляхою.
На відміну від чеканів сокири на зразок робочих мають провух, уміщений в обухові. Держак має довжину близько 80см. Вони різні за розміром (від маленької, завдовжки 12,5 см і висотою леза 3,7см до 21,3 см довжиною і висотою леза 11см). Леза широкі, похилені вниз, знизу півколисто вирізані, шийки іноді прикрашені візерунчастими нарізами.
В українському війську широко вживалися також келепи - зброя на довгому держаку, що має з одного кінця видовжений загнутий до низу дзьобом гострий хлівець, з другого - короткий обушок-шток. Келеп — зброя турецького походження, що у 16-му столітті викори-стовувавлася у Західній Європі, де призначалася в основному для пробивання броні і втратила там своє значення на початку 17-го століття через розвиток вогнепальної зброї. В Україні протягом 17-го століття келеп був одним з найулюбленіших видів зброї.


Відомо, що принаймні до кінця 17-го століття в козацькому війську широко застосовувалися луки зі стрілами, але жоден з козацьких луків до нашого часу не дійшов і тому невідомо, якими саме вони були.
Списи були з тонкого й легкого дерева довжиною біля 3,5 метрів з залізним видовжено-трикутним наконечником на одному кінці та з отворами на ремінну петлю на іншому. Петля використовувалася для втримання списа при їзді верхи вдяганням петлі на ногу. Деколи при основі вістря робилася перетинка для обмеження рівня встрявання списа.
Ошовними видами вогнепальної зброї були пищалі, мушкети, карабіни, бандолети та пістолі.
Пищалі були найдавнішими з тогочасних видів вогнепальної зброї і у 17-му столітті вже починали виходити з ужитку. В Західній Європі вони звалися аркебузами. Пищалі устатковувалися ґнотовим або ударно-кременевим замком та стріляли округлими кулями, гіщ не дозволяло значно збільшувати помір пищалей, оскільки при цьому сильно зростала сила віддачі. Неможливість же збільшувати помір спричинювала, з *|ншого боку, неможливість збільшення ваги куль, а значить і їх пробійної сили. Пищалі були трьох видів: завісні (помір 15-17 мм, довжина ствола 600-870 мм, вага 6-7 кг, вага кулі 20-29 г), які застосовувалися кіннотою; ручні, або рушниці (помір 20-23 мм, довжина ствола 600-850 мЛвага 8-9 кг, вага кулі 47—72 г), які застосовувалися піхотою; затинні, або гаківниці (помір 25—29 мм, довжина ствола 1080—1250 мм, вага 13-20 кг, вага кулі 92-144 г), які застосовувалися при обороні укріплень. Назва останніх пояснювалася наявністю в них гаків, використовуваних для упору з метою зменшення віддачі. Постріл з пищалі міг вбити вояка у залізних латах на віддалі 150 м. Заряджання пищалі здійснювалося через ствол. На заряджання пищалі уходило біля 2 хвилин. Значить вона могла здійснити біля 30 пострілів на годину. Тому при використанні рушниць піхотою застосовувався спеціальний стрій "батавою" у 3 ряди. Поки передній ряд здійснював постріл Врадні два ряди здійснювали перезаряджання. У такий спосіб скорострільність збільшувалася удвічі. Найпоширенішим видом рушниць в тогочасному українському війську були яничарки -довгоствольні рушниці з ударно-кременевим замком іспано-мавританського виду.


Мушкети були наступним після пищалей поколінням вогнепальної зброї, оскільки для них почали застосовуватися видовжені куш. Мушкети мали довжину до 1,6 метри, довжину ствола до 1,3 метра Й помір до 22 мм. Вага кулі становила при цьому 50—60 г. Оскільки мушкети були важкими (6—8 кг), то під час стрільбиЙспирали на рогатину. Відстань прицільного бою мушкету складав 150 метрів, убійна сила — Вр 300 шгрів, а дальність польоту кулі—до 1000м. Вони були устатковані ударно-кременевим замком. Скорострільність мушкетів не перевищувала скорострільності пищалей і становила біля ЗО пострілів на годину. Заряджалися вони також через ствол.


Карабіни були черговим кроком у розвитку завісної пищалі й призначалися для озброєння вогнепальною зброєю кінноти. Довжина ствола у них становила 600-800мм, а помір 12мі$| Вони оснащувалися ударно-кременевими замками.
Бандолети, будучи видом карабіну, були ще краще пристосовані до потреб
кінноти. Вони мали довжину ствола до 600мм та помір 10мм. Вони носилися на окремому поясі — бандолеті (звідки назва) і кріпилися до нього таким чином, щоб їх можна було використовувати, не знімаючи поясу. Оснащувалися також ударно-кременевими замками.
Але найзручнішими для кінного бою були пістолі. їх часто мали четверо — двоє за поясом і двоє у кобурах.
Кулі трималися у ладівниці або ж лядунці, а порох — у порохівниці.
Дуже поширеною в тогочасній Україні назвою усіх видів вогнепальної зброї, споряджених коліщатковим, або ударно-кременевим замком було слово самопал.
На озброєнні Військової армати були пушки 9-ти видів:
1) кулеврини поміром 160 мм та вагою ядра 6400 г;


2) півкулеврини поміром 127 мм та вагою ядра 3200 г;
3) чвертькулеврини (вона ж фалькон, або ж сокіл) — польова пушка поміром 100 мм та вагою ядра 1600 г;
4) фальконети (вінже октава) поміром 80 мм та вагою ядра 800 г - польові пушки, найпоширеніші в полковій арматі;

Чисельність, роди військ та озброєння

5) мідні й чавунні мортири (інша назва — моздіри) короткі великого помірдари-значені для розбивання оборонних мурів
6) картавни (вона ж соловій) поміром 180 мм та вагою ядра 9120 г;
7) нівкартавни поміром 143 мм та вагою ядра 4560 г;
8) чвертькартавни поміром 113 мм та вагою ядра 2280 г;
9) октави поміром 90 мм та вагою ядра 1140г;


Пушки встановлювалися на дерев'яних станках голландського виду. Козацьким винаходом був рухомий спосіб кріплення пушок до станка — так званий вертлюг.
Для наближення пушок до ворожого стану застосовувалися так звані "гуляй-городи" - дерев'яні щити на колесах, на яких в кілька поверхів у вікнах встанолювалися пушки, "гуляй-городи" легко розбиралися й перевозилися з місця на місце. Ці "гуляй-городи" дуже добре відтворені в знаменитій стрічці Юрія Гофмана "Вогнем та мечем", знятій за однойменною повістю Генрика Сенкевича.