Гетьмани Війська Запорізького

Богдан Ружинський - 1575-1576
Косинський, Криштоф - 1591-1593
Лобода, Григорій - 1594-1596
Шаула, Матвій - 1596
Василевич, Гнат - 1596-1597
Тихон, Байбуза - 1597-1598
Полоус, Федір - 1595 і 1598
Скалозуб, Семен - 1599
Кішка, Самуїл - 1600-1602
Сагайдачний, Петро Кононович - 1606-1620
Неродіч-Бородавка, Яків Адамович - 1619-1621
Острянин, Яків - 1638-1641
Хмельницький, Богдан Михайлович - 1648-1657
Хмельницький, Юрій Богданович - 1657
Виговський, Іван Євстахійович - 1657-1659
Хмельницький, Юрій Богданович - 1659-1663
Тетеря, Павло - 1663-1665
Опара, Степан - 1665
Дорошенко, Петро Дорофійович - 1665-1668
Ханенко, Михайло - 1669-1674
Гоголь, Остафій - 1675-1679
Куницький, Степан - 1683-1684
Могила, Андрій - 1684-1689
Самусь, Самійло Іванович - 1692-1704
Орлик, Пилип Степанович - 1710-1742


Беспалий, Іван - 1658-1659
Самко, Яким Семенович (наказний гетьман) - 1660-1663
Брюховецький, Іван - в 1663 «кошовий гетьман»
Запорізької Січі, гетьман Війська Запорізького 1663-1668
Многогрішний, Дем'ян - 1669-1672
Самойлович, Іван - 1672-1687
Мазепа, Іван Степанович - 1687-1708
Скоропадський, Іван Ілліч - 1708-1722
Полуботок, Павло Леонтійович - 1722-1724
Апостол, Данило Павлович - 1727-1732
Розумовський, Кирило Григорович - 1750-1764

Дорошенко, Петро Дорофійович - 1668-1676
Петро Суховій - 1668-1669
Хмельницький, Юрій Богданович - 1677-1681, 1685 (?)
Георгій Дука - 1681-1684
Самченко, Акім - 1685
Петро Іваненко (Петрик) - 1692 -?

 

Гетьман Української Держави (1918 рік)

Скоропадський, Павло Петрович - квітень-грудень 1918 року

 

Іван Косий

гетьман запорізького козацтва (1603, за іншими даними 1602—1603). Був обраний гетьманом у Могилеві. Вивів 4 тис. козацьке військо на Січ після участі козаків у Лівонській війні (1601-03), на яку пішли під проводом гетьманів Самійла Кішки і Гаврила Крутневича. Подальша доля гетьмана невідома.

Іван Куцкович, не зміг забезпечити козацьке військо, що змусило його передати булаву у місті Могилеві Івану Косому, а самому покинути Білорусь. Іван Косий укріпив валами та возами козацький табір, посилив розвідку. На прилеглі міста та села навколо козацького табору було накладено податки, що дало можливість козакам відновити сили після боїв на стороні польського короля, який не заплатив козакам за участь у Лівонській війні. Завдяки вдалій тактиці, яку обрав Іван Косий, було відбито напади польсько-литовських військ і козацьке військо повернулось на Січ.




Іван Мазепа


(пол. Jan Mazepa Kolodynski, рос. Иван Степанович Мазепа; 20 березня 1639 — 21 вересня 1709) — український державний і політичний діяч, гетьман Лівобережної України[1] (1687—1704), гетьман Війська Запорозького обох берегів Дніпра (1704—1709)[2], князь Священної Римської Імперії (1707—1709).

Народився в шляхетній родині Мазеп-Колединських з Київщини. В молодості служив при дворі короля Яна ІІ Казимира. Після обрання гетьманом намагався відновити авторитет інституту гетьманства в Україні. Зробив великий внесок у економічно-культурний розвиток Лівобережжя. Під патронатом московського царя Петра І проводив курс на відновлення козацької держави Війська Запорозького в кордонах часів Хмельниччини. Тривалий час підтримував Московське царство у Північній війні зі Швецією, але 1708 року перейшов на бік шведів. Після поразки під Полтавою врятувався у Молдавії. Помер у місті Бендери.




Іван Сірко

(1605 (1610)—1680) — подільський шляхтич, козацький ватажок, кальницький полковник, напівлегендарний кошовий отаман Запорозької Січі й усього Війська Запорозького Низового. Здобув перемогу в 65 боях. Герой багатьох українських пісень і казок. Після своєї смерті вважався характерником.



Андрій Лях

згадується в «Истории Российского государства с древнейших времен» С. Соловйова, як приклад ватажка черкасів — українських козаків литовського підданства, які нападали на московитів у другій половині 16 століття в українських степах.

У 1568 (?) році Андрій Лях з козаками ясновельможного Дмитра Вишневецького вчинив напад в степу за Самарою на московського гінця з тюркського роду Змєєва, який направлявся до Кримського ханства. З цим гінцем, за звичаєм, йшов разом кримський гінець, а також турецькі і вірменські купці. Козаки Андрія Ляха вбили 13 турків та вірмен, а трьом відрубали руки, за те, що вони купують в Москві полонених, походженням із литовського князівства.



Мадський Біруля

(Бірута) (роки народження та смерті невідомі) — козацький ватажок (1568), один з отаманів низових козаків на Україні.

У січні 1568 року у складі польського війська під командуванням гетьмана Григорія Ходкевича брав участь на чолі загону запорозьких козаків під час Лівонської війни 1558 — 1585 років в осаді та штурмі московської фортеці Ули.

18 січня 1568 року Біруля Мадський на чолі козаків вперше здійснив напад на московське військо і, як писав тодішній історик: «сильный урон ему чинит».



Богдан Макошинський

козацький ватажок, обирався гетьманом в 1584,1586 і 1594 років. Був дуже популярний серед козаків (переобирався три рази).



Богдан Ружинський

11 травня 1573 року на польський престол зійшов французький принц Генріх Валуа, але вже 17 липня наступного року він відбув до Парижа: батько Генріха, Карл IX, помер, і французька корона лишилася без володаря. Тож у Польщі почалося без-королів  один із найскладніших періодів її історії.
А 8 вересня 1575 року в Україну увірвалася вісімдесятитисячна татарська орда, яка майже не зустріла опору. Татари спустошили Волинь, Поділля, дійшли аж до Жешува, залишаючи по собі самі руїни та згарища. Першого жовтня чужинці дісталися до Львова. Населення охопила паніка; польські воєводи виявилися неспроможними дати відсіч ворогу, але тут татарам довелося зустрітися з козацькою армією Богдана Ружинсь-кого, якого в народі прозвали Богданком.

В Острозькому літописі збереглася згадка про те, що козаки «впадша за Перекоп, бордзо великії шкоди починили». Ружинський добре знався на татарській тактиці бою, тому організував дії свого війська таким чином, що противник навіть не міг наблизитися до нападників. Кмітливість ватажка походу дозволила козакам без усяких перешкод вийти в тил ворога, захопити Перекопську лінію, взяти Ор і Кафу. Кримчаки були паралізовані зухвалими діями українців.
Після цього Ружинський повернув своє військо на Бахчисарай і Козлов. А морські загони на чайках скерував до Сінопу та Трапезунду, де йшла торгівля бранцями-росіянами. Переляканий хан швидко направив до нього послів із цінними дарунками і благанням про мир. Визволивши декілька сотень християн із татарської неволі, гетьман узяв 15 знатних за-ручниківі повернувся до України.
Після такого розгрому Крим і Туреччина довго не могли оговтатися, тож в Україні та Польщі нарешті настали спокійні часи. Козаки отримали привілеї, подарунки та статус окремої військової організації, що складалася з полків і сотень, зі своїми старшинами. Полк був також і адміністративно-територіальною одиницею — Україну було поділено на Чигиринський, Кор-сунський, Черкаський, Умань-Полтавський і Миргородський полки. Богдану Ружинському ж, як гетьману, вручили клейноди — королівське знамено, бунчук, булаву й військову печатку.



Богдан-Зиновій Михайлович Хмельницький

(6 січня 1596, Суботів — 6 серпня 1657, Чигирин) — гетьман Війська Запорозького. Організатор повстання проти панування шляхти в Україні, яке переросло у Національно-визвольну війну українського народу проти Речі Посполитої. Засновник козацької держави на теренах Центральної України — Війська Запорозького, більш відомої як Гетьманщина. Через ненадійність кримських союзників та важку війну з Річчю Посполитою, у 1654 році в Переяславі уклав військовий союз з Московським царством. Наприкінці свого життя намагався переорієнтуватися на союз зі Швецією та Османською Портою, вбачаючи в амбіціях Москви небезпеку козацькому суверенітету.


Богдан Глинський

був сином Федора Глинського. Був нащадком степових кочівників Великого Степу, вів своє походження від ординського темника Мамая з роду половецького роду Кият і Чингізхана (предка жінки Мамая).

Дуже ймовірним є те, що князі Глинські отримали свої маєтки (сучасна Черкаська і Полтавська області України) з центром у м. Глинськ на тих землях, на яких ще донедавна кочували і мали свої села-зимівники їх предки половці. Важливо пам'ятати, що на землях України саме половці найбільше потерпіли від завоювань Чингізхана. Історики і досі сперечаються про їхню мовну приналежність (тюркомовні, чи ірано-слав'яномовні). Згідно згадок деяких середньовічних мандрівників Україною — половці розмовляли на мові, яка була суржиком польської, руської і латинської (ромейської), за описом інших — на мові, в якій було багато тюркських елементів. Половці в Монгольській імперії і Золотій Орді стояли окремо від племен східної частини Великого Степу (предків сучасних тюрків і монголів). Перехід їх нащадків в особі князів Глинських на службу Великому Князівству Литовському і їх боротьба проти залишків Золотої Орди, а також тюркських держав (Кримського і Астраханського ханств, Османської імперії) виглядає цілком закономірно в цьому контексті.

У 1488 році Богдан перебував на посаді намісника великого князя у Черкасах. Він обіймав її до 1495 року, після чого був поставлений намісником Путивля.

1492 року Глинський здійснив похід на Тягиню, захопив кримсько-татарський корабель та визволив багато українців з полону. У зв'язку з цим хан Менґлі I Ґерай надіслав скаргу великому князю Литовському Олександру.

1493 року Глинський розом із «царевичем Уздемиром» ходив походом на Низ, здобув і зруйнував новопоставлене Менґлі І Ґераєм місто Очаків, забрав у ньому «30 тисяч алтин» грошей, і людей ханських частково побив, а частвоково забрав у неволю. Тодї ж було пограбовано московського посла Суботу, що їхав до Криму з Валахії. Нападників Глинського хан називав «козаками черкаськими».

У 1500 році Богдан Глинський потрапив в полон до московитів у битві над Ведоршою поблизу Путивля. Він помер у полоні 1509 (1512) року.

Богдан був одружений на княжні Марії Іванівні Заславській, яка народила йому сина Володимира.


Лобода Григорій

(р. н. невід. — 1596) — козацький гетьман (1593—1596 рр. з перервами).


Родом з Київщини, представник заможного козацтва. В 1594 і 1595 рр. відбув протитурецький похід у Молдавію як союзник Рудольфа ІІ.

Під час селянсько-козацького повстання разом з Северином Наливайком робив наїзди на Київське воєводство та Білорусь.

У ході повстання виступав за досягнення порозуміння між козаками та польським урядом.

У березні 1596 р. був позбавлений булави, але після поранення М.Шаули в бою поблизу урочища Гострий Камінь (недалеко Трипілля на Київщині) його знову обрали гетьманом.


У травні 1596 р. під час облоги козацького табору польським військом в урочищі Солониця (біля Лубен) на річці Сулі Л. був запідозрений у веденні переговорів з коронним гетьманом С.Жолкевським, звинувачений у зраді і вбитий козаками.




Грицько (Григорій) Чорний

(пол. Hrycko Czarny; ? — 1630) — український військовий діяч Речі Посполитої. Шляхтич гербу Сулима, козацький отаман. Старший Війська Запорозького реєстрового (1628 — 1630).
Разом з Михайлом Дорошенком брав участь у поході проти кримських татар (1628).

У 1629 році частина реєстрових козаків вибрала замість Чорного старшим Левка Івановича. На це Чорний оголосив про виключення з реєстру всіх, хто пішов на Запорожжя та прийняв унію.


У березні 1630 року під час повстання Тараса Федоровича Чорний був захоплений у полон у Черкасах і за вироком козацького суду страчений у Боровиці.


Гуня Дмитро Тимошович

(роки народження і смерті невідомі) – один з керівників селянсько-козацьких повстань в Україні в 1630-х років проти польсько-шляхетського гніту, козацький гетьман (1637, 1638).

Походив ймовірно з козацької родини Київщини. Подробиці біографії Гуні маловідомі. На початку 30-х років XVII ст. очолював козацькі виправи проти Туреччини та Кримського ханства.

У 1637 брав участь у повстанні під проводом Павлюка.

Навесні 1637 був обраний полковником війська повсталих козаків, очолюваного гетьманом П. Бутом. Після поразки під Кумейками (6.12.1637) і полону П. Бута, Гуня, захопивши польську артилерію, на чолі козацького загону прорвався на Запоріжжя. В січні 1638 Гуню обрали кошовим отаманом.

На початку 1638 року запорожці, очолені Гунею, розгромили каральний загін ротмістра Мелецького, надісланий польським командуванням для знищення Запорозької Січі.

Навесні 1638 року Гуня взяв участь у селянсько-козацькому повстанні під проводом Карпа Скидана і Якова Острянина.

Гуня розіслав посольства з проханням про допомогу до кримського хана і на Дон. В другій половині березня полк Гуні вирушив із Запоріжжя з метою захопити переправи через Дніпро. Розгромивши окремі польські гарнізони, козаки взяли під свій контроль русло Дніпра від Кременчука до Трипілля. Після битви під Лубнами загони очолювані Гуні приєдналися до основних сил козацького війська.

Після невдалого бою під Жовнином частина повстанців на чолі з Яковом Острянином, вважаючи, що повстання зазнало невдачі, відступила на Слобідську Україну. Козаки, що залишилися (біля 20 тис.), боролися далі, обравши гетьманом Гуню. Вони відійшли до гирла Сули, де у місці впадіння ріки Старець збудували табір. В ньому з червня до 28 серпня (7 серпня) 1638 оточені козаки, страждаючи від виснаження, нестачі харчів та фуражу, кілька тижнів запекло відбивали штурми військ Миколи Потоцького та Яреми Вишневецького. Ватажки коронного війська відхилили пропозицію Гуні про укладення перемир’я.

Наприкінці липня до табору Гуні пробилося з Запоріжжя підкріплення під приводом полковника Філоненка, що однак не змінило загального становища козаків. Філоненко віз човнами вгору Дніпром провіант та інші припаси, які могли змінити ситуацію на користь козаків, бо польське військо теж потерпало від нестачі харчів та бойових припасів. Частина козаків Філоненка йшла суходолом. Але поляки вчасно помітили транспорт і обстріляли його з берега з гармат; водночас польська кіннота атакувала загін, що йшов берегом. Майже всі припаси були потоплені. Більша частина козаків врятувалася та з порожніми руками пробилася до табору. Але збільшення кількості людей в оточенні загострило голод у козацькому війську. Розуміючи безперспективність подальшого опору, частина старшини вирішила почати переговори про здачу. Побоюючись зради, Гуня на чолі невеликого загону в ніч на 28.07.1638 прорвався з оточеного табору на Запоріжжя. Позбавлені допомоги ззовні й, відчуваючи гостру нестачу провіанту, повстанці змушені були капітулювати.

Навесні 1640 Гуня керував спільним походом донських і запорізьких козаків проти Туреччини.

Подальша його доля невідома.



Андрій Діденко (Гаврилович)

(рр.н. і см. невід.) — козацький гетьман (1632—1633). Обраний гетьманом при підтримці православного митрополита київського Ісаї Копинського замість прихильника Польщі гетьмана І.Кулаги-Петражинського.

25 грудня 1632 р. Генеральна військова рада в Черняхівській балці, прагнучи повернення до стародавніх прав і вольностей у вигляді «добрих козацьких конституцій», вчинила переворот майже повністю було переобрано вищих старшин, а на чолі їхньої Ради поставлено рядового козака Андрія Діденка, який ретельно захищав козацькі права і звичаї. Та на цій посаді він утримався недовго. Незабаром старшина посадила на гетьмана Дорофія Дорошенко, який відповідно займав більше пропольську позицію.




Дмитро Барабаш

(*1578 - + травень 1618.) — гетьман нереєстрових козаків.

Відомо, що він очолював похід козаків водним шляхом до Туреччини у березні 1617 р. Спаливши стамбульські передмістя, під натиском турецького війська козаки змушені були відступити (що коштувало Барабашеві гетьманської булави). У відповідь на таку «зухвалість» турецький султан послав на Україну чимале військо, щоб помститися козакам.



Дмитро Вишневецький


народився 1516 року в сім'ї князя Івана Вишневенького, нащадка туровошнських князів. Дмитро був сташпим із чотирьох синів князя та його дружини Анастасц Олізар. чиї предки були албанськими та сербськими князями і молдовськими господарями.
Уперше ім'я Дмитра Вишневецького зустрічається в історичних документах 1545 року - його названо власником кількох сіл на Волині Вважається, що саме ця людина, яка отримала у своїх соратників прізвисько Байда, у 40-роках 16 століття стала головним організатором козацтва. Хоча Вишневецького й називають одним із перших українських гетьманів, цієї посади він ніколи не займав, оскільки гетьманство з'явилося значно пізніше

У1548-1549 роках Байда-Вишневецький приєднався до війська Бернарда Претвича і взяв участь у походах на форпост Османської імперії - Очаків. Наступного року Претвич відправив листа до польського короля та Великого князя Литовського Сигізмунда II Августа, в якому зазначив: князь Дмитро - рішучий, хоробрий, має виняткові здібності у воєнній справі. Сигізмунду II Августу такі люди були необхідні, тож у 1550 році Вишневецький був призначений старостою міст-фортець Черкас, і Канева постійно зобов'язався боронити їх від татарських набігів.

Байда, його ім'я уславлене в численних піснях, був не тільки талановитим військовим, а й неабияким політиком. Він створив власний план остаточного припинення турецько-кримських навал на українські землі; задля цього князь прагнув створити політичний союз польсько-литовської держави та Москви. Для захисту кордонів він пропонував використати козацтво, що вже тоді перетворилося на значну військову силу. «Столицею лицарів степу повинна була стати неприступна фортеця на Низу Дніпра. Але Сигізмунд II не наважився підтримати Байду в цих намірах, бо формально Крим уважався союзником Великого князівства Литовського у боротьбі проти Москви.

Незважаючи на невдоволення короля, у 1553 році Дмитро Вишневецький на власні кошти заклав фортецю на острові Мала Хортиця. Незабаром туди потяглися козаки. Але... У літку, Вишневецький несподівано залишив Малу Хортицю і з усім своїм військом відправився до Стамбула, де служив султанові Сулейману I півроку. Мотиви цього вчинку неясні. Або Вишневецький, не маючи достатньої підтримки від уряду, намагався справити на нього відповідне враження, або він прагнув налагодити добрі стосунки з султаном, щоб через нього мати вплив на Кримського хана. Вплив на уряд Великого князівства він таки справив — двірскі кола були стривожені, боялися, що Вишневецький наведе турків на Україну. Після повернення з Туреччини, Вишневецький одержав вже формальне доручення тримати оборону проти татар у заложеній ним фортеці. Проте він і надалі міг розраховувати лише на власні сили. Будівництво Хортицької фортеці він довершив, мобілізувавши козаків і селян Канівського та Черкаського старостів.

1553 році Вишневенький із невеликим підрозділом козаків з'явився у Стамбулі, де спробував домовитися із султаном, щоб той припинив напади татар на українські землі. Перемовини результату не дали, однак князь виїхав із турецької столиці з великими почестями й особистими дарунками від Сулеймана II. Але Вишневенький не збирався відмовлятися від ідеї загнуздати Кримське ханство. Повернувшись, він почав шукати нового союзника в боротьбі з татарами і незабаром домовився про спільні дії з московським царем Іваном IV Грізним. Байда потребував грошей на будівництво кам'яної фортеці, допомоги зброєю та людьми. Іван Грізний охоче погодився підтримати Вишневенького; навесні 1556 року московський уряд організував похід проти Криму. Об'єднані війська захопили Іслам-Кермен та Очаків. Саме тут Байда вперше використав нову тактику штурму ворожих замків одночасно із суші й моря. Шістьсот українських кіннотників та козацькі -«морські піхотинці» з 18 чайок не залишили захисникам фортець шансів відбити напад. Через півстоліття цією ж тактикою скористалися козацькі гетьмани Самійло Кішка та Петро Конашевич-Сагайдачний.

Козаки безпечно дісталися Черкас, а Сигізмунду 2 знову довелося виправдовуватися перед кримським ханом Девлет-Преєм — мовляв, похід улаштував лише московський цар, а Річ Посполита не має до цього ніякого відношення.

Восени того ж року козаки Байди знову захопили Іслам-Кермен і перевезли звідти турецькі гармати до Хортицької фортеці Девлет-Гірей спочатку вирішив домовитися з нахабою-князем і навіть запросив його до себе на службу. Вишневенький відповів, що не вважає хана ні другом, ні союзником, тож у січні 1557 року Девлет-Гірей спробував захопити фортецю на острові Мала Хортиця. Після 24 днів облоги татари зазнали нищівних втрат і змушені були вщступити.
Улітку 1557 року, доки Байда вів переговори з можливими союзниками, Девлет-Гірей за допомогою турецького і молдавського військ знову оточив дніпровську твердиню. Після тривалої облоги у фортеці скінчився провіант, і козаки покинули свою «столицю» і подалися Дніпром до Черкас. Розлючені татари зруйнували ненависний замок.
Залишившись без підтримки, Дмитро Виш-невецький наприкінці 1557 року прибув до Москви і склав присягу «на вічну службу». У 1558 році князь-гетьман на чолі величезного союзного московсько-козацького війська вирушив у похід, узяв штурмом Перекоп й увірвався в Крим. Протягом 1559—1560 років він здійснив ще кілька нападів на фортецю Азак, а в 1562 році заклав на ЛШнасгирському острові, одразу за Дніпровими порогами, нову козацьку фортецю.
На той час українські землі вже не цікавили московського царя, який прагнув здобути вихід до Балтійського моря. Тому Вишневенький повернувся в Україну. Не витримавши краху своїх сподівань, ще далеко не старий і міцний тілом князь-гетьман тяжко захворів та, ще не одужавши, погодився прийняти пропотицію стати молдавським господарем. У Молдавії Вишневенького разом із наближеними козаками захопили у полон і відправили до Стамбулу. Там, після довгих катувань, усіх полонених скинули з високої башти. Саме тоді народилася легенда, згідно з якою побратими Байди миттю загинули, а він сам зачепився ребром за гак, що стирчав із стіни, і в такому стані провисів ще три дні, без упину лаючи турків і їхню віру. Нарешті один з охоронників не витримав такого знущання і застрелив князя з лука. Ця легенда лежить в основі широко відомої української народної думи.



Дорофій Дорошенко

(р. н. та см. невід.) — український військовий діяч, козацький полковник, козацький наказний гетьман (1633). Батько трьох синів-гетьманів Дорошенків.

Син гетьмана України Михайла Дорошенка, батько гетьмана України Петра Дорошенка, полковника Паволоцького, наказного гетьмана (1674) Андрія Дорофійовича та Григорія Дорофійовича, що був наказним гетьманом 1668 р., пізніше — Брацлавським полковником (1668-74).

Враховуючи заслуги батька — Михайла Дорошенка, король Ян-Казімір надав Дорофієві шляхетську гідність. З 1650 року — полковник козацького війська.

Після Андрія Діденко був обраний наказним гетьманом (04 — 8.06.1633).

Але пізніще козацькі настрої змінилися й гетьманом став Яків Остряниця.




Захар Кулага

гетьман в 1585 і 1589 рр.В 1589 р., козаки здійснили один з найбільших своїх походів. Весною-літом 1589 р. загін козаків вийшов в море і поблизу міста Козлова (сучасна Євпаторія) захопив турецьке торгівельне судно. Потім козаки чисельністю 800-1500 чоловік на чайках на чолі з отаманом Захаром Кулагою під час ярмарку увірвались в Козлов, зруйнували місто, звільнили багатьох полонених. Однак у бою за місто отаман загинув. Решта козаків, незважаючи на переслідування кримского хана Кази-Гірея, встигли втекти.



Ружинський Кирик Остафійович

(рік народження невідомий — † близько 1601) — отаман на Запоріжжі, згодом черкаський підстароста, брат Михайла Ружинського.

У 1585 році Кирик Ружинський деякий час перебував на Запорозькій Січі, брав участь у поході запорожців проти татар.

Під час Наливайка повстання 1594-96 років очолював передовий загін польських військ, який вів бої проти повстанців на Київщині. У квітні 1596 року загін Кирика був розбитий козацькими військами під командуванням Северина Наливайка і Матвія Шаули поблизу Білої Церкви.




Кремпський Криштоф

(роки народження та смерті невідомі) - запорозький полковник, участник селянсько-козацького повстання під проводом Северина Наливайка (1594-1596). На чолі 1500 козаків прорвав оточення Солоницького табору повстанців і повернувся на Запорожжя.

Гетьманував з 1596 року. Автобіографічні свідомості та історичні дані часу його гетьманування відсутні. Походив з дрібної шляхти, що належала до старовинного польського герба "Порай".




Шаула Матвій

(* ? - † 1597 12 січня, Варшава) — один з керівників козацького повстання 1594—1596 під проводом Северина Наливайка, запорізький гетьман.

Восени 1595 року на чолі запорозького загону здобув Київ і продовжував боротьбу проти поляків на Білорусі.

На початку 1596 року Шаула повернувся з Білорусі на Правобережжя. В березні 1596 року повстанці скинули Григорія Лободу і обрали [гетьманом Шаулу. В бою в урочищі Гострий камінь (поблизу Трипілля) втратив руку. У битві над Солоницею 1596 р. біля Лубен був поранений, підступно схоплений.

7 червня 1596 року зрадниками й виданий Станіславу Жолкевському, після тривалих тортур страчений у Варшаві



Михайло Ружинський

(р. н. та см. невід.) — князь, український військовий діяч, козацький полковник, козацький гетьман (1585-1587).


Михайло Ружинський походить з того ж давнього українсько-польського княжого роду, до якого належав й один з перших козацьких гетьманiв, наступник князя Дмитра Вишневецького Богдан Ружинський, що гетьманував у 1575-1576 рр. На жаль, про цього полководця деякi дослiдники нашої iсторiї взагалi не згадують, деякi обмежуваються кiлькома скупими рядками. Але що вдiгш: про керiвника повстанцiв в Англiї чи Iталiї, не кажучи вже про наполеонiвських маршалiв, ми завжди знали бiльше, нiж про полководцiв, що вiдстоювали нашу землю. До таких належить i Михайло Ружинський.

Вiдомо, що своїм гетьманом козаки обрали його того ж 1584 року, коли змушений був зректися булави Богдан Микошинський. Король Польщi сподiвався, що пiсля його погроз та погроз султана козаки вгомоняться. Але не для того князь Ружинський приймав булаву, щоб вiдсиджуватися на Сiчi. Вже десь через мiсяць вiн згуртував запорожцiв i повiв їх на Перекоп. Й досi в нашiй уявi Кримське ханство асоцiюгться тiльки з Кримським пiвостровом. Це не так. В часи М.Ружинського воно сягало Очакова, займало значну частину сучасної Миколаївської та Херсонської областей, доходило до Дону й Кубанi. Отож iти на Перекоп, що знаходився в глибинi ханства, наважувався далеко не кожен козацький ватажок. Ружинський повiв туди свої полки, завдав татарам поразки i повернувся на Сiч зi значними трофеями i здобиччю. Слiд вважати, що цей похiд мав важливе вiйськово-полiтичне i пропагандистське значення. Вiн поставив короля, кримського хана i турецького султана перед тим фактом, що, незважаючи нi на якi погрози та заборони, козаки продовжуватимуть боротьбу за визволення українських земель i даватимуть вiдсiч вороговi. Що Сiч знову змiцнiла i погрози на неї не дiють.

Ще важливiшим у полiтичному значеннi був похiд пiд командуванням князя Ружинського на рiчки Кальмiус i Берду, що на сучасному Донбасi. I справа навiть не в тому, що козаки завдали там рiшучої поразки татарам i, крiм усiх iнших трофеїв, захопили 40 тисяч коней (до речi, ця здобич мала, кажучи сучасною мовою, стратегiчне значення. Бо, захопивши таку кiлькiсть коней, козаки значно ослабили можливостi татарської орди i на тривалий час забезпечили кiньми власну кавалерiю). Ми повиннi пам'ятати, що саме пiсля рiшучої перемоги М.Ружинського на Кальмiусi i Бердi цi землi почали пiдлягати Сiчi. Тобто, по сутi, козаки пригднали до України територiї, що належали свого часу Київськiй Русi. I хоча основне вiйсько повернулося на Сiч, проте на тих територiях були залишенi прикордоннi загони, що створили власнi поселення.

Цi перемоги викликали велике занепокогння не тiльки в Криму, але i в Стамбулi. В обох столицях розумiли, що скаргами королевi на його вiрнонепiдданих козакiв вже не обiйтися, слiд дiяти рiшучiше. Татари зiбрали величезну орду, здобули пiдкрiплення з мiсцевих турецьких гарнiзонiв i вирушили в похiд на Україну. План був таким: розгромити Сiч, назавжди покiнчити з козацтвом i пiти далi - на Черкаси, Канів, углиб держави. Хан Iслам-Гiрей, вiдомий свогю войовничiстю, особисто повiв це вiйсько на Днiпро. Але, як кажуть в таких випадках українцi, з того великого грому був малий дощ.

Козаки на чолi з Ружинським не стали чекати, поки татари переправляться через Днiпро. Вони вдарили на них якраз на переправi, коли будь-яке вiйсько найбiльш вразливе. Чимало татар вони побили прямо у водi чи на островi Таволжанському. А всiх тих, кому вдалося переправитися на правий берег, добили козаки, якi влаштували засiдку в прибережних байраках. Тобто як полководець князь Михайло Ружинський повiвся в цiй вiйнi з мудрiстю iстиного стратега.

Ще бiльше змiцнiв авторитет запорожцiв, коли через кiлька мiсяцiв, вже навеснi 1587 року, гетьман Ружинський повiв їх на Очакiв. Спочатку козаки мали намiр здiйснити напад тiльки на передмiстя цього турецького форпоста. Та коли вiн пройшов вдало i всi османськi вiйськовi сили було погромлено, українцi запаслися "кiшками" та штурмовими драбинами i протягом однiєї ночi, з першого приступу, зумiли взяти могутню фортецю штурмом. Наслiдком цього походу стало те, що козаки визволили чимало полонених i захопили величезнi трофеї. Недарма турецький iсторик i лiтописець Наїма, що жив у XVII ст. i був сучасником епохи, про яку йдеться в цьому та iнших есе, говорив про козакiв: "Можна з упевненiстю сказати, що неможливо знайти на землi людей бiльш хоробрих, якi б так мало турбувалися про свог життя i так мало боялися смертi". Це було мовлено i про лицарiв Михайла Ружинського.





Северин Наливайко

(Павло-Семерій (Северин) Кравченко-Наливайко (*1560, Гусятин, (Тернопільська область) — †21 квітня 1597, Варшава) — козацький отаман, керівник антифеодального селянсько-козацького повстання 1594—1596 років в Речі Посполитій (сучасна Україна і Білорусь).


Северин походив із дрібної української православної шляхти. Народився у місті Гусятин (нині Тернопільської області), але зростав, очевидно, в Острозі. Після смерті батька, закатованого слугами польського магната О. Калиновського, з матір'ю жив в Острозі. Його брат, Дем'ян, священик домашньої церкви князя Костянтина Острозького в Острозі, був пов'язаний з Острозькою академією, викладав у її стінах. Другий брат Северина займався шевською справою в Острозі. Відомо також про сестру Олену. Наливайко дістав добру освіту в Острозі, потім пішов на Запоріжжя, брав участь у походах запорожців проти Османської імперії (Туреччина і Кримське ханство). За свідченням польського хроніста Й. Бельського, Наливайко був «людина незвичайна, вродливий чоловік, до того ж чудовий гармаш», відзначався винятковою хоробрістю і був талановитим воєначальником. Повернувшись згодом до Острога, вступив на службу сотником надвірної корогви (тобто охорони) до великого українського магната Костянтина Острозського. На цій посаді Наливайко брав участь у конфлікті свого господаря з запорізьким гетьманом Криштофом Косинським, внаслідок чого його стосунки з запорожцями були надовго зіпсовані.

У 1594 році залишив службу та організував на Брацлавщині загін нереєстрових козаків. Влітку 1594 року на чолі 2 500 нереєстрових козаків рушив у Молдову, де розбив кримських татар, що йшли на Угорщину, і захопив зброю та кілька тисяч коней. Повернувшись на Брацлавщину, звернувся до запорожців і закликав почати спільну боротьбу проти турецько-татарських загарбників та проти польських і українських магнатів і шляхти.

Після кількох вдалих походів на Молдову у спілці з запорізькими козаками (1594, 1595) Наливайко очолив повстання проти польської шляхти, яке поширилося на Поділлі, Волині, частково Київщині й Білорусі. Козаки при допомозі міщанства і селян заволоділи Брацлавом, Гусятином, Баром, Каневом, Черкасами, Слуцьком, Могилевом та іншими містами. Водночас на Вкраїні діяв загін повсталих запорожців під керівницивом Григорія Лободи і Матвія Шаули. Об'єднанню загонів перешкоджала недовіра, з якою запорожці ставилися до Наливайка після повстання К.Косинського.

Северин походив із дрібної української православної шляхти. Народився у місті Гусятин (нині Тернопільської області), але зростав, очевидно, в Острозі. Після смерті батька, закатованого слугами польського магната О. Калиновського, з матір'ю жив в Острозі. Його брат, Дем'ян, священик домашньої церкви князя Костянтина Острозького в Острозі, був пов'язаний з Острозькою академією, викладав у її стінах. Другий брат Северина займався шевською справою в Острозі. Відомо також про сестру Олену. Наливайко дістав добру освіту в Острозі, потім пішов на Запоріжжя, брав участь у походах запорожців проти Османської імперії (Туреччина і Кримське ханство). За свідченням польського хроніста Й. Бельського, Наливайко був «людина незвичайна, вродливий чоловік, до того ж чудовий гармаш», відзначався винятковою хоробрістю і був талановитим воєначальником. Повернувшись згодом до Острога, вступив на службу сотником надвірної корогви (тобто охорони) до великого українського магната Костянтина Острозського. На цій посаді Наливайко брав участь у конфлікті свого господаря з запорізьким гетьманом Криштофом Косинським, внаслідок чого його стосунки з запорожцями були надовго зіпсовані.

У 1594 році залишив службу та організував на Брацлавщині загін нереєстрових козаків. Влітку 1594 року на чолі 2 500 нереєстрових козаків рушив у Молдову, де розбив кримських татар, що йшли на Угорщину, і захопив зброю та кілька тисяч коней. Повернувшись на Брацлавщину, звернувся до запорожців і закликав почати спільну боротьбу проти турецько-татарських загарбників та проти польських і українських магнатів і шляхти.

Після кількох вдалих походів на Молдову у спілці з запорізькими козаками (1594, 1595) Наливайко очолив повстання проти польської шляхти, яке поширилося на Поділлі, Волині, частково Київщині й Білорусі. Козаки при допомозі міщанства і селян заволоділи Брацлавом, Гусятином, Баром, Каневом, Черкасами, Слуцьком, Могилевом та іншими містами. Водночас на Вкраїні діяв загін повсталих запорожців під керівницивом Григорія Лободи і Матвія Шаули. Об'єднанню загонів перешкоджала недовіра, з якою запорожці ставилися до Наливайка після повстання К.Косинського.

У кінці 1595 року польський уряд доручив гетьманові Станіславу Жолкевському приборкати повстання. Перед спільною загрозою Наливайко у квітні 1596 року об'єднав своє військо із запорожцями на чолі з Шаулою. Повстанське військо відбило наступ поляків під Білою Церквою, але потім змушене було відступити на Лівобережжя.

Внаслідок невдалого для козаків Солоницького бою угодовська частина козацької старшини організувала змову, підступно захопила Наливайка, Шаулу та інших керівників повстання і 28 травня (7 червня) 1596 року видала їх Жолкевському. Незважаючи на обіцяну амністію для повстанців, Жолкевський вирізав більшість козаків. Після страшних тортур Наливайка було страчено у Варшаві.

Невідомий автор «Історії Русів» наводить петицію Наливайка польському королю Сигізмунду:

Народ Руський, бувши в поєднанні спершу з Князівством Литовським, а згодом — і з Королівством Польським, не був ніколи од них завойований і їм раболіпний, але, яко союзний і єдиноплемінний, од єдиного кореня Слов'янського, альбо Сарматського, виниклий, по добрій волі з'єднався на однакових і рівних з ними правах та привілеях, договорами й пактами урочисто затверджених, а протекція і зберігання тих договорів та пактів і самий стан народу доручені сим помазаникам Божим, Найяснішим Королям Польським, яко же і Вашій Королівській Величності, що поклялися в тому в час коронації перед самим Богом, який тримає в десниці своїй всесвіт і його царів та царства. Сей народ в потребах і підмогах спільних об'єднаної нації ознаменував себе всілякою допомогою і одностайністю союзною і братерською, а воїнство прославило Польщу і здивувало цілий світ мужніми подвигами своїми в герцях і в обороні та поширенні Держави Польської. І хто вистояв із сусідніх держав супроти воїнів Руських і їх посполитого рушення? Зазирни, найясніший Королю, в хроніки вітчизняні, і вони засвідчать теє; поспитай старців своїх, і проречуть тобі, скільки потоків пролито крові воїнів Руських за славу і цільність спільної нації Польської і які тисячі і тьми воїнів Руських упали вістрям меча на ратних полях за інтереси її. Але недруг, що добро ненавидить, котрий з пекла вийшов, розірвав тую священну єдність народів на пагубу обопільну. Вельможі Польські, сії магнати правління, заздрячи правам нашим, потом і кров'ю здобутим, і навчені Духовенством, що завше втручається у справи мирські, до них не належні, підвели Найяснішого Короля, нашого Пана і отця милостивого, позбавити нас вибору Гетьмана на місце покійного Косинського, недавно страченого найбільш неправедним, ганебним і варварським чином (Косинського підступно вбили на переговорах)! При таких од магнатства і Духовенства сподіяних нам і народові утисках і фрасунках однак ми не вчинили нічого такого ворожого, що закон переступає; але, вибравши собі Гетьмана згідно з правами та привілеями нашими, віддаємо його і самих себе наймилостивішій опіці Найяснішого Короля і отця нашого і просимо найпокірливіше Монаршого респекту та потвердження прав наших і вибору; а ми завше готові єсьми проливати кров нашу за честь і славу Вашої Величності і всієї нації!




Орлик Пилип Степанович


Остафій Дашкевич

Народився на Житомирщині. Був родичем або знайомим з багатьма впливовими родинами Речі Посполитої і Східної Європи, зокрема був нащадком Рюрика, Чингізхана і Мамая, родичем князів Глинських, Вишневецьких і Острожських, троюрідним небожем Яна Ходкевича — засновника роду Ходкевичів гербу «Кошцієша» тощо. Був родичем більшості відомих нині козацьких отаманів того часу, старост черкаських.

На початку 16 століття перейшов на бік московського великого князя Івана ІІІ Васильовича. Згодом повернувся на Україну і став служити великому князеві литовському.

Спочатку займав посаду старости, 1514 року призначений черкаським старостою. Керував обороною південних кордонів Литовської держави від нападів кримських татар. Уславився також тим, що був одним з перших воєначальників того часу, який озброїв свої загони козаків вогнепальною зброєю.

Уперше Дашкевич згадується в 1521 році. Дійшовши згоди з Кримським ханством, Дашкевич (Дашкович) спільно з кримськими татарами організував два походи на землі Російської держави (1515 р. — на Чернігово-Сіверщину; 1521 р. — на Москву). Багато сіл від Воронежа і аж до Москви випалили татари, — а з ними й козаки, — багато загнали народу у неволю, і за ту допомогу татари «віддячили» Дашкевичеві тим, що вхопили його та забрали в неволю. Та він згодом втік звідти і в 1523 році вперше напав на Очаків, а звідти пішов у Крим і зпустошив там багато аулів в Ґьозлевому, Карасубазарі і в Ак-Мечеті.

У 1528 році разом з Предславом Лянскоронським і великим загоном козаків знову атакував Очаків, і там тричі розгромив татарські загони, забрав 500 коней і 30000 худоби.

В 1531 відбив напад кримського хана Саадат-Гірея на Черкаси. В 1533 р. на сеймі в Пйотркові подав пропозицію збудувати на Дніпрі ряд фортець для оборони України від татарських нападів і припинення втеч українських селян на пониззя Дніпра. Пропозицію Дашковича сейм схвалив, але подальших заходів до втілення проекту у життя зроблено не було.

Д. М. Бантиш-Каменський, М. А. Маркевич та інші історики, враховуючи його заслуги у організації перших козацьких загонів у районі Черкас, називали Дашкевича одним з перших гетьманів та організаторів запорізького козацтва.

У 1535 році гетьман Остап Дашкевич, принижений невдалим виступом у сеймі, помер.

Остафію Дашкевичу належав також великий земельний наділ в Києві, який він будучи православним подарував храму на честь Воскресіння Христового і який в майбутньому отримав назву Воскресенка, яка збереглася до нашого часу:"Воскресенська слобідка (тобто «історична» Воскресенка) простягалася між Дніпром і, орієнтовно, сучасним бульваром Перова. Вона відома з XVI століття як «земля Євстафієва» або «Євстафіївська земля» (востаннє згадана у XVIII столітті), що належала кошовому отаману Запорізького козацтва Остапу (Євстафію) Дашковичу, який подарував ці землі Воскресенській церкві (знаходилася на Подолі і також побудована коштом Дашковича). Звідси й походить назва майбутньої слобідки".




Іван Підкова

народився на Брацлавщині. Після того як татари спалили його село і забрали в полон батьків та наречену, чоловік вступив до козацького загону. За хоробрість і силу запорожці прозвали його Підковою. Він мав рідкісну фізичну силу, запросто розгинав підкови, міг зупинити віз, запряжений шістьма кіньми, ухопивши його за заднє колесо, волячим рогом пробивав дубові ворота. Його охрестили Волошенином, тобто людиною з Волощини (Валахії), земель сучасної Молдови.

На Запоріжжі Іван Підкова з'явився біля 1550 року, привівши із собою цілий козацький полк. Брав участь у морських походах під проводом Самійла Кішки. Пізніше водив козацькі флотилії самостійно і спалював передмістя татарських приморських поселень. Козацькі загони на чолі з цим славним ватажком завдали поразок татарам під Очаковом, Кафою, Козловом. Певний час був запорізьким гетьманом.

На початку листопада 1577 року Іван Підкова, назвавши себе братом Івана Води Лютого, при підтримці козацького загону на чолі з гетьманом Яковом Шахом, почав боротьбу проти ставленика Туреччини, молдовського господаря Петра Мірчича Кривого. Козацьке військо розгромило загони Петра Мірчича і 30 листопада 1577 року звільнило Яси. Іван Підкова був проголошений молдовським господарем, а Яків Шах з козацьким загоном повернувся на Січ.

В 1578 році, за часів правління султана Мурада III війська Османської імперії увійшли до Молдови. Козаки під керівництвом Івана Підкови змушені були відступити на Україну. У Немирові (за іншими даними — Кам'янці-Подільському) Іван Підкова був обманом схоплений польськими жовнірами за наказом брацлавського воєводи Януша Збаразького і відправлений до Варшави.

Івана Підкову було страчено у Львові 16 червня 1578 року за рішенням польського сейму і поховано в Успенській церкві. Незабаром черкаські козаки викрали і перевезли його останки до Канева, де поховали в одному з православних монастирів під Чернечою горою.




Павлюк (Бут) Павло Михнович

(рік народження невідомий — †1638) — гетьман нереєстрового запорізького козацтва, керівник селянсько-козацького повстання в Україні.

1635 року Павлюк разом із Іваном Сулимою брав участь у зруйнуванні запорізькими нереєстровими козаками фортеці Кодак. Схопленого старшиною реєстровців і переданого до рук польсько-шляхетського уряду, Павлюка було засуджено до страти у Варшаві, але йому вдалося її уникнути.

На початку 1637 року Павлюк на чолі частини запорожців вирушив у похід на допомогу кримському ханові Батир-Гірею1, який намагався позбутися залежності від султанської Туреччини і вів боротьбу проти її ставленика хана Кан-Теміра. Під час війни запорожці" в малій кількості перемогли та впорох стерли численного супротивника".1

Під час відсутності Павлюка в Україні почалися заворушення серед козаків з приводу невиплати їм польським урядом грошового утримання, а також з приводу відмови козакам в користуванні запасами державних артилерійських арсеналів. Тож після прибуття з Криму обурений Павлюк захопив гармати Черкаського гарнізону та перевіз їх до Січі, кажучи, що їм належить бути в Січі, а не в Черкасах. Козацький гетьман Василь Томиленко одразу доповів про дії Павлюка коронному гетьману Потоцькому та відіслав гінця до Павлюка з вимогою повернути на місце гармати. На цю вимогу 16 червня Павлюк написав Томиленку, що як мертвого з труни не повертають, так і він не поверне гармати до Черкас. Навпроти, він вважає безчестям тримати козацьку артилерію в іншому місті, окрім Січі, де предки козаків уславилися своєю звитягою, і тому запросив усіх реєстрових забрати гармати, і, покинувши міста, йти до Запоріжжя. Тоді до Павлюка стали стікатися незадоволені польською владою, а прибічники польської сторони, реєстрові козаки, звинуватили Томиленка в потуранні черні, скинули його з гетьманства та обрали гетьманом Саву Кононовича, родом великороса.2

Новий гетьман став діяти в дусі польського уряду та умовляти повсталих припинити збурення. Дізнавшись про переворот, Павлюк вийшов із Січі, та зупинившись кошем біля Крилова, відрядив загін козаків у Переяслав, де знаходився Кононович. Гетьмана було схоплено, привезено до Крилова та разом з кількома старшинами розстріляно, а замість нього гетьманом було обрано Павлюка. 11 жовтня 1637 Павлюк видав універсал всьому українському козацтву, міщанству та поспільству з закликом усіх проти «ворогів народу руського християнського та давньої грецької віри», а сам, залишивши замість себе в Україні Карпа Скидана, пішов до Січі.3

Перебуваючи у Січі, Павлюк намагався заручитися підтримкою кримського хана проти поляків. Однак хан не тільки не підтримав Павлюка, а навіть повідомив про його наміри польського короля. Тоді Павлюку не залишилося нічого, як вийти з Січі в Україну разом із загоном запорожців.3

Після Кумейківського бою 6 грудня 16373 року Павлюк з частиною козаків відійшов на Південь, щоб зібрати підкріплення. Під Боровицею (поблизу Черкас) загін з'єднався з головними силами повстанців, що їх очолював Дмитро Гуня. Після капітуляції реєстровців під Боровицею 20 грудня 3 Павлюк потрапив до рук польського гетьмана Миколи Потоцького і був страчений у Варшаві на початку лютого 1638 р через відтинання голови, а замість нього гетьманом було призначено Ілляша Караїмовича




Петро Конашевич-Сагайдачний

один із найвидатніших діячів української історії, з його діяльністю більшою чи меншою мірою пов'язані практично всі події політичного життя України початку 17 століття. З документів того часу, зі сторінок літописів і спогадів сучасників ми знаємо про Конашевича-Сагайдачного як про найвидатнішого полководця Європи, дипломата, захисника української культури й духовності. Він відзначався гострим аналітичним розумом, послідовністю і непохитністю у досягненні поставленої мети, розвинутим почуттям власної гідності.



Петро Конашевич Сагайдачний народився 1570 року в селі Кульчицях Перемишильскої землі Руського воєводства (нині Самбірського району Львівської області) у шляхетській православній родині. Свій рід виводив з боярської шляхти яка володіла селом Кульчиці з 1284 року (дарча грамота князя Лева).Зберігся «Помяник» (синодик) Київського Михайлівського Златоверхого м-ря складений Т. Софоновичем в 1667 році.

Це джерело, як і його попередник — «Поминаніє» (кінець XVI — перша половина XVII ст.), містить у собі поминальний запис про рід Сагайдачного: «…..Помяни Г(оспо)ди д(у)ши усопших раб своих Петра, Конона, Єлисея, Якова, інокині Макрини, Феодосіи, Стефана, Михайла, Гавриїла, Пелагеї, Наума, Іоана, Євдокіи, Маріи, Анастасіи, ієрея Феодора, Параскевіи, ієрея Михайла».

Історики — Юрій Мицик та Зоя Хижняк, припускають, що батька Сагайдачного звали Кононом, по смерті якого мати прийняла чернечий постриг («інокиня Макрина»). Єлисей, котрий згадується з прізвищем Казновський, це, ймовірно дід Сагайдачного по матері. Очевидно були у нього брати та сестри. У «Помянику» згадується ім"я Анастасія. Це — дружина Сагайдачного Анастасія (в дівоцтві Повчанська), теж із шляхетського роду, котра по смерті гетьмана вдруге одружилася в 1624 році зі шляхтичем Іваном Піончином. Навчався у Острозькій школі на Волині разом із Мелетієм Смотрицьким, автором знаменитої «Граматики». Після випуску, Сагайдачний переїхав до Львова, а потім до Києва, де працював домашнім вчителем, а також помічником київського судді Яна Аксака.

Серед нащадків Петра Конашевича Сагайдачного - відомий радянський письменник українського походження Констянтин Паустовський


Запорожці на «чайках» під головуванням гетьмана Петра Сагайдачного знищують турецький флот і захоплюють Кафу в 1616.


Він очолював відважні морські походи козаків на Стамбул, Трапезунд, Синоп. Розробив і вдосконалив козацьку тактику морського бою на «чайках» — швидкохідних човнах. З 1600 року він керував майже всіма значними походами, що набули загальноєвропейського значення.

Особливої слави заслужив у народі після взяття 1616 року неприступної турецької фортеці в Кафі. У результаті походу був знищений турецький флот, а з неволі визволено тисячі полонених.

Сагайдачний і угодовська старшина, сподіваючись заслужити у польсько-шляхетського уряду розширення, у першу чергу, власних прав та прав заможного козацтва, завербувавши частину козаків, узяли участь у поході польського королевича Владислава 1618 року на Москву. Петро Сагайдачний врятував звідти королевича, запрошеного частиною московського боярства в часи Смути на російський престол, на якому йому не вдалося утвердитися. Після цього походу втратив довіру низового козацтва і був скинутий з гетьманства, але його заслуги не залишилися непоміченими в Польщі і Сагайдачний очолив реєстрових козаків. У 1621 році Сагайдачному випала нагода знову зявитися на політичній арені. 15-17.VI. 1621 р. в Сухій Діброві (урочище між Білою Церквою і Ржищевом) відбулася загальна рада реєстрового і нереєстрового козацтва, на якій вони прийняли пропозицію польського сейму взяти участь у війні проти турків. Рада доручила гетьману нереєстрового козацтва Неродичу Бородавці командування 40-тисячним козацьким військом. Після ради козацьке військо вирушило в похід на Молдавію. Скориставшись важким становищем козацької армії спровокованої польською стороною, Сагайдачний солодкими обіцянками переманув на свій бік козацьку старшину і скинув Неродича Бородавку з гетьманства, зайнявши натомість його місце. Свого опонента Сагайдачний негайно скарав на смерть.

Поборовши ворогів внутрішніх, Сагайдачний та очолюване ним 40-тисячне козацьке військо, спільно із польською армією, відіграло вирішальну роль у розгромі 1621 р. під Хотином турецької армії, що загрожувала ряду країн Європи. Заснована 1617 р. «Ліга християнської міліції», яка мала на меті вигнати турків з Європи, покладала великі надії на Сагайдачного й українських козаків, що вступили до неї. Могутня турецька армія у кількості 300 тис. чол. була фактично розгромлена 40-тисячним військом козаків на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним.




Предслав Лянцкоронський


веде свій родовід від лицарів «з Бжезя» (з Малопольщі), які за підтримку короля Казимира Великого одержали у XIV столітті, згідно з заповітом останнього, у спадщину замок Лянцкорон.


Замолоду був післаний батьками навчатися лицарському ремеслу за кордон. Подорожував по Італії, Франції, Волощині,Угорщині, Німеччині. Здійснив паломництво до Святої Землі, після чого отримав лицарський титул Кавалера Гробу Господнього.

Після повернення на батьківщину воював у складі польської армії під командуванням Костянтина Івановича Острозького. Неодноразово обговорював з ним проблеми захисту кордонів Речі Посполитої.
Запорізьке козацтво

Залишив своє Хмельницьке староство і разом із Остапом Дашкевичем організував Запорізьке козацтво. Гетьманував Лянцкоронський за часів правління Зигмунта І, коли південно-східні кордони Польщі стали місцем постійних нападів степовиків. Воював проти турків і татар, ходив походами під Белград (1516), Очаків (1528).

Існують сумніви щодо правдивості того, що саме Предслав Лянцкоронський був першим козацьким гетьманом. Все ж, його особистість часто згадується і багатьох народних та лицарських оповідях.

Помер Предслав Лянцкоронський у 1531 році.




Зборовський Самійло (Самуель) Мартинович


(р.н.н. — † 26 травня 1584) — гетьман українського козацтва.

За походженням шляхтич з Золочева на Львівщині, син краківського каштеляна. Був при дворі польського короля Генріха, під час коронації якого розпочав бійку з Карватом, підданим каштеляна войницького Яна Течинського. Заради підтримання спокою під час урочистої події їх кинувся розбороняти каштелян перемишльський Андрій Ваповський. В припадку гніву Зборовський вдарив Ваповського чеканом у голову, від чого той незабаром помер. За це Самійло Зборовський був присуджений до баніції. Втік до Трансільванії, де був виправданий майбутнім королемСтефаном Баторієм, з яким повернувся до Корони для його коронації.

1581 року подався на Запорожжя на Томаківську Січ. Обраний гетьманом. Очолюва похід на Молдавію, сподіваючись стати молдавським господарем, при цьому вмовляв козаків йти походом на Персію, щоб бути чистим перед турецьким султаном. Через це козаки мало не підняли бунт. Похід виявився невдалим. Через голод козакам доводилось гризти кінські кістки.

Брав участь у змові проти короля, зносився з Габсбургами. У квітні 1584 році Зборовського у маєтку його сестри схопив коронний канцлер Ян Замойський, який за усним наказом короля Стефана Баторія стратив його 26 травня 1584 у Кракові за старим вироком про баніцію, що було порушенням прав шляхти і викликало її обурення, адже магнати домагались передання справи на розгляд Сейму. Зборовський став символом приватної помсти канцлера і короля, прикладом порушення закону і мучеником в ім'я шляхетських вольностей.

На коронному Сеймі 1588 була прийнята ухвала, що при справах образи гонору короля останній, як зацікавлена сторона, позбавляється права вирішального голосу. Питання мали вирішувати виключно посли Сейму. Крім того заборонялось переслідувати бунтівників у домах шляхти.


Самійло Кішка

(бл. 1530-1602) Після смерті Дмитра Випшевецького запорозьким гетьманом став один із най-знаменитіших козацьких ватажків — Самійло Кішка. Народився  близько 1530 року   в   Каневі   в   родині   українських шляхтичів. Десь у 1550 році юнак приєднався до загонів Вишневенького, і під час численних походів набув безцінного військового досвіду. Очоливши Січ, Юшка вирішив відкрити запорожцям шлях на море і отримав підтримку козацької громади. За переказами, саме Самійлові Кішці належить заслуга створення перших козацьких чайок — унікальних невеликих суден, пристосованих для походів річками та морем, швидкохідних і маневрених.

У 1568 ропі Самійло Кішка з побратимами вперше вийшли у Чорне море. З того часу турки забули про спокійне життя Скільки років перебував на гетьманстві  цей видатний ватажок козацтва, скільки морських походів він здійснив, наразі невідомо. Взагалі, про життя та діяльність Кішки ми більше знаємо з народних дум та пісень, ніж з історичних документів. Наприклад, тільки завдяки фольклору вчені дізналися про перебування гетьмана в полоні. Вони підрахували, що Кішка став бранцем приблизно 1673 року, і наступні 26 років залишався прикутим до лави весляра на турецькій галері; вороги таким чином познущалися над ним: мовляв, мріяв плавати морем — от і плавай... У 1599 році Самійло організував на галері повстання бранців.  Веслярі  захопили корабель і привели його до острова Тендра. Там утікачі зустрілися з козаками кошового гетьмана Скалозуба, які саме розпочали похід на Азов.
Трохи перепочивши, Кішка з товаришами повернувся на Січ. Там з'ясувалося, що світ змінився: між поляками та українцями запанувала ненависть. Українська шляхта, щоб не втратити своїх прав і маєтків, сполячувалась, на землях. України хазяйнували польські магнати. Селяни стали «живими речами» — кріпаками, а козакам було встановлено обмежений реєстр. Між самими козаками теж не було злагоди: реєстрові косо дивилися на запорожців, а ті, у свою чергу, платили реєстровим такою ж «палкою любов'ю». І знову доля кинула Самійла Кішку в самісінький вир подій. До України дійшла чутка, що кошовий гетьман Скалозуб загинув Керченський протоці. Тому запорожці покликали Кішку на Січ і знову обрали його своїм гетьманом.
Самійло швидко зрозумів, як за найгірших обставин можна діяти з користю для України та козацтва. Перш за все, він розпорядився полагодити Чайки; гетьман вирішив знову піти походом на Чорне море і спробувати знайти Скалозуба (з власного досвіду Кішка зйав, що в козацькому житті буває все, і звістка про загибель може виявитися хибною).

На жаль, отамана козаки так і не знайшли. Зате добряче познущалися з турків; вони повернулися з перемогою і навіть притягли із собою кілька галер із визволеними невільниками!
У 1600 році молдавський господар напав на Сімеона Могилу, що був ставлеником Польщі. Коронний гетьман Замойський, який сам майже не мав армії, вирішив звернутися по допомогу до Війська Запорозького. Але Кішка виявився дуже вправним політиком; він вичікував, доки до козаків не звернувся сам король. Гетьман не відмовився допомогти, проте і далі тягнув час. Коли ж уряд Польщі перебував майже у відчаї, не знаючи, чим задобрити гоноровитого ватажка, той дав зрозуміти: козаки візьмуться за зброю тільки в тому разі, якщо кількість реєстрового козацтва не буде обмежуватися і козакам дозволять, як і раніше, володіти зейиею і маєтками. І якщо королівський уряд сплатить свою заборгованість лицарям степу.

Після молдавського походу Самійло Кішка намагався відновити морські походи проти Туреччини і задля цього почав збільшувати козацьку флотилію. Однак розпочалася польсько-шведська війна, і уряд Польщі втягнув козаків у військові дії. Гетьман дуже неохоче вирушив у похід, але зраджувати поляків не захотів, уважаючи, що цим зганьбить себе перед Європою. На той момент Кішка командував значним українсько-польським корпусом, який складався з козацьких загонів і 15 польських ескадронів. У найтяжчих ситуаціях гетьман особисто водив своїх підлеглих у бій. В одній із сутичок у Ліфляндії 1602 року віні загинув від шведської кулі. Козаки перевезли тіло свого ватажка до Канева і поховали його там.


Сенько Полозович

У 1490-х роках  був київським ключником і черкаським старостою. Він був активним учасником боїв з кримськими татарами.

За перемоги над татарами у 1508 і 1511 роках Децій називав його «славним руським вояком», а Бельський — «Полозом Русаком славним козаком».

Сенько Полозович виступав організатором козацьких підрозділів разом із київським паном Криштофом Кмитичем, сином черкаського намісника і державцем чорнобильським, для боротьбі проти татарської агресії. У 1524 році з їхньої ініціативи на засіданні державної ради Великого князівства Литовського розглядалося питання про прийняття козаків для несення прикордонної служби за державний кошт



Семен Скалозуб

(? — 1600) — кошовий отаман 1599 р., прославився морськими походами проти турків.

Вперше Семен Скалозуб згадується в польських архівах як осавул низових козаків у 1598 році. Архівні матеріали достатньою вірогідністю свідчать, що він козакував ще з молодих літ і брав участь у всіх походах гетьмана Григорія Лободи як проти турків і татар, так і проти поляків. За цей час він неодмінно мав прославитися в боях і походах, інакше у 1599 році його гетьманом би не обрали.

Окрім того, що славився завзяттям і відвагою, був він достатньо освіченим, розважливим, мав веселу вдачу, вмів повести за собою молодців та розвеселити товариство у найскрутніший час, що високо цінувалося у війську. Тож і прізвище отримав на Січі з молодих літ – Скалозуб, з ним і увійшов в історію.

Ставши гетьманом, Семен Скалозуб проголосив морський похід і відразу ж вирушив в Чорне море, де, за польськими архівами, „наробив туркам багато шкоди”.

Цей похід – один із небагатьох, оспіваний в народній думі, що має в своїй основі, як уже доведено, історичні факти. Успішно пройшовши Дніпром і лиманом, флотилія Скалозуба зупинилася на косі Тендра на перепочинок і чекала попутного вітру. Там і зустрів Скалозуб старого гетьмана Кішку, що на турецькій галері вибирався з полону і мало її не потопив, „вибивши три дошки”, бо прийняли її за ворожу.

Після зустрічі на Тендрі зі старим гетьманом, Семен Скалозуб продовжив похід до турецьких берегів, маючи кінцевою метою турецьку фортецю Азов у Азовському морі.

Із часів Байди Вишневецького запорожці, здається, Азов не турбували, на разі підтверджень тому поки що не знайдено.

Початок походу був вдалим. Пройшовши вогнем і шаблею кримським узбережжям, козацька флотилія перетнула Чорне море і поруйнувала Анатолійське узбережжя, звідки відправилася в Керченську протоку.

Звістка, що козаки „морем гуляють”, стривожила Стамбул, і на пошук козаків відправилася турецька ескадра. Невдача спіткала Семена Скалозуба в Керченській протоці, де вдень йому не вдалося уникнути бою з турецьким флотом. У кровопролитній битві стомлена довгим морським переходом козацька флотилія зазнала нищівної поразки.

Гарматним вогнем турки відтиснули козацькі чайки у малу затоку чим позбавили їх маневру. Проти важких галерних гармат козацькі фальконети були безсилі. Під сильним гарматним вогнем козаки спробували взяти галери на абордаж, але майже всі чайки були потоплені, більшість козаків загинула, чимало їх турки взяли в полон. Загинув і цій битві і сам Семен Скалозуб. Лише кільком чайкам вдалося вирватися із того жорстокого бою і під покровом ночі відірватися від погоні. Вони і принесли на Січ сумну звістку про загибель гетьмана і його флотилії.

У цей важкий для запорожців час вони знову покликали на Січ Самійла Кішку, обравши його гетьманом. Зібравши кілька тисяч козаків, старий гетьман вирушив у морський похід шукати Скалозуба з побратимами. Розбивши турецький флот і взявши штурмом Синоп і Трабзон, козацька флотилія успішно повернулася на Січ, притягнувши з собою кілька галер з колишніми невільниками. Та Скалозуба серед них не було.

Коротким, але героїчним було життя нескореного лицаря України Семена Скалозуба. Він загинув у бою лицарською смертю за волю свого народу в найскладніший історичний час, коли багатьом здавалося, що українці як нація взагалі зникнуть. Тож ім’я Семена Скалозуба має бути назавжди вписане в бойову історію вітчизняного флоту.

Уривок з думи про Самійла Кішку:

А у Тендрові-острові Семен Скалозуб
З військом на заставі стояв
Да на тую галеру поглядав.
До козаків словами промовляв:
«Козаки, панове-молодці!
Що сія галера чи блудить,
Чи світом нудить.
Чи много люду царського має.
Чи за великою добиччю ганяє?
То ви добре майте,
По дві штуки гармат набирайте,
Тую галеру із грозної гармати привітайте,
Гостинця їй дайте!



Іван Михайлович Сулима


(р.нар.невід. — †12 грудня 1635), гетьман нереєстрових запор. козаків (1628—1629, 1630—1635) (хронологію див. Українські гетьмани), дрібний шляхтич.
Народився в с.Рогощах (нині Чернігівського району Чернігівської області).

Його син Федір був полковником Переяславським, а син останнього Іван - генеральним хорунжим.

Рід Сулима занесено в родову книгу Полтавської губернії.
[ред.] Морські походи

У свої перші морські походи Іван Сулима ходив з Самійлом Кішкою ще достатньо молодим козаком, проходив у нього морську школу. Особливо вабило його море, морські походи. Досить швидко талановитий козак вибився в чільні старшини, став на один рівень мало не з Петром Сагайдачним. Як би склалася козацька доля Сулими далі, можна лише гадати, бо в одному з походів у бою з турецькою ескадрою, десь близько 1605 року, у чайку Сулими вцілили турецькі гармати. Звичайно, молодий і здоровий козак, опинившись з побратимами у воді, топитися так запросто не збирався. Але нічого вдіяти проти турків вони не змогли. Турецькі моряки повитягали козаків з води і тут же прикували до весел своєї військової галери.

Неволя галерного бранця продовжувалася для Сулими довгих 15 років. Перед його очима постійно стояв приклад визволення з 26-річної неволі-каторги Самійла Кішки, тож Сулима духу не втрачав і затявся вирватися на волю при першому зручному випадку. Такий випадок трапився йому лише через 15 років. В той час турецький флот воював з Венецією, тож Сулима з галерою був на війні. За однією з найпоширеніших версій, Іванові Сулимі якимось дивом вдалося звільнитися з кайданів та звільнити від пут своїх побратимів по неволі. Звільнившись посеред ночі, колишнім бранцям вдалося захопити бойову галеру разом з її екіпажем в 300 чоловік яничар. Сулима, прикувавши яничар до весел, наказав гребти до берегів Італії. Уміло уникнувши бою як з турецькими, так і з італійськими кораблями, Сулима пришвартувався в Римі.

У „вічному місті” обідраний, напівголий екіпаж Сулими справив надзвичайне враження, а коли досі не бачені моряки невідомо якого флоту вишикували на пристані ще й 300 відбірних яничарів, закутих у кайдани, то й зовсім викликали сенсацію. Подивитися на це видовище збіглося мало не все місто.

Чутка про надзвичайну подію дійшла і до Папи Римського Павла V Боргеза, який побажав особисто подивитися на відважного командира незвичайної галери, що Божою ласкою вирвалася з бусурманської неволі.

За визначні походи в Крим й Туреччину проти татар та турок, одержав від папи Павла V золоту медалю з папським портретом.
[ред.] Повернення з неволі

Повернувся в Україну Сулима з європейською славою, яку вимушені були визнавати і при королівському дворі в Польші. Окрім Сулими, ніхто з полководців Речі Посполитої не удостоювався найвищої в Європі папської золотої медалі, навіть коронний гетьман. Прибувши на Січ, Іван Сулима організовує численні морські походи в Чорне море.

Був якийсь час одним з управителів маєтків С.Жолкевського (1615) і його спадкоємців Даниловичів на Переяславщині й за цю службу одержав села Сулимівку, Кучаків і Лебедин (1620).
Покровська церква в селі Сулимівка (1622 - 1629 рр.), зведена коштом гетьмана.

Восени 1628 року, після загибелі гетьмана Чорного, Сулима обирається гетьманом реєстрових козаків. Гетьманував недовго, всього близько року, бо в травні наступного 1629 року виступає вже як управитель маєтку коронного гетьмана С. Жолкевського в Переяславі.

У 1632 році гетьман Сулима провів свій знаменитий похід в Азовське море, де взяв штурмом турецьку фортецю Азов в гирлі Дону. Нікому з українських флотоводців до нього не вдавалося взяти Азова. Спроба пробитися до Азова гетьмана Семена Скалозуба закінчилася поразкою і його загибеллю. Іван Сулима подолав усі перешкоди і провів успішну атаку цієї далекої від Січі турецької фортеці. Українські козаки знищили порт і всі портові споруди, а турецький гарнізон загнали до фортеці. Сулима добре знав, що місто Азов для Порти було головним портом, який забезпечував турецьку столицю в першу чергу продовольством. Тож, вивівши його з дії, Сулима завдав відчутного удару Стамбулу. Звісно, що бойовий рейд козацького флоту в Азовське море і штурм Азова надзвичайно вразили правителів Стамбула, Варшави і Москви. Всім стало ясно, що Січ висунула нового неординарного полководця, який не поступиться інтересами свого народу.

Розлючений падінням Азова султан, допускаючи, що Сулима на зворотному шляху ще добре пошарпає Крим, послав в Очаків могутню ескадру із 20 важких галер. Але це козацького флотоводця не спинило. Нічною атакою Сулима прорвав виставлену турками оборону, потопивши п'ять галер а з десяток вивів з ладу. Причому в ході цього бою козаки втратили лише три чайки з трофеями.
[ред.] Страта

У серпні 1635, повертаючись з походу проти Туреччини на чолі козацького (нереєстрового) війська, зруйнував щойно збудовану польську фортецю Кодак на Дніпрі й винищив її нім. (найману) залогу з комендантом фортеці, французом Маріоном.

Був по-зрадницькому схоплений, за рішенням сейму гетьмана та трьох його сподвижників, які видали його полякам, і страчений на центральній площі у Варшаві.





Тарас Федорович

(пол. Тарас Федорович; ? — 1639 (?)) — козацький отаман татарського походження. Один із командирів козацьких найманців у Тридцятирічній війні. Реформував козацьке військо, посиливши роль кавалерії. Кошовий отаман Війська Запорозького нереєстрового (1629), організатор походу на Крим (1629), учасник Смоленської війни 1632—1634, керівник антиурядового козацько-селянського повстання 1630 року. Січове ім'я — Тарас Трясило, татарське ім'я — Хасан або Усан.
Уперше згадується в документах королівського суду 1647 року під іменем татарина з Криму Усаном або Хасаном. Під час московської кампанії 1618 року прийняв хрещення й ім'я Тарас Федорович[1]. Швидко завоював авторитет козацтва, про що повідомляв Папський нунцій 1620 року:

5000 козаків прийшли з Чорного моря, перейшовши кордон Угорщини, і вступили на службу до імператора на чолі з відомим капітаном Гасаном Тарасом[2]

Під час тридцятирічної Війни командував загонами козаків-найманців на австро-угорський службі. Відзначився багатьма злочинами проти протестантських мешканців Словаччини та Угорщини [1]. За його ініціативи в козацьких військах з'явилася козацька кавалерія, яка разом з пішими військами починає відігравати важливу роль. Змінилася навіть офіційна назва війська Трясила, яке звалося «козацька кавалерія і інфантерія»[3] Загони козаків Трясила відзначилися жорстокостями проти протестантів Словаччини та Угорщини[1].

У березні 1630 року Тарас Федорович став на чолі козацького повстання проти уряду Речі Посполитої. У боях під Корсунем і під Переяславом повстанці розбили польське військо і в червні примусили польського гетьмана С. Конєцпольського підписати угоду в Переяславі.

Невдоволений угодою, Федорович, скинений з гетьманування, відійшов з невдоволеними козаками на Запорізьку Січ, де робив спроби підняти нове повстання. Брав участь найманцем у Тридцятилітній Війні (військо Габсбурзької Імперії), московсько-польській війні 1632—1634, що велась за Чернігово-Сіверську і Смоленську землі.

На козацькій раді в Каневі взимку 1634—1635 рр. Федорович закликав до повстання проти шляхетської Польщі. Потім із частиною козаків пішов за Дон. У 1635 р. вів переговори з московським урядом про переселення 700 козаків на Слобідську Україну. Навесні 1636 р. після повернення із Дону Федорович їздив до Москви з проханням про перехід частини українського козацтва на службу до Московської держави. Але його пропозицію було відхилено, бо московський уряд не бажав загострювати відносини з шляхетською Польщею після невдалої московсько-польської війни 1632—1634 рр.

У козацьких літописах указано, що Федорович помер через дев'ять років після повстання, отже 1639 р.




Тихін Байбуза

(роки народження і смерті невідомі) — гетьман реєстрових козаків (1597—1598), представник заможної верхівки козацтва, син черкаського боярина Михайла Байбузи (Грибуновича). Під час повстання Наливайка воював на боці поляків. Був брацлавським писарем.

Влітку 1598 року разом з отаманом Полоусом здійснив похід із Січі на волості, але не дістав підтримки селян і міщан.

На початку листопада 1598 року очолив похід запорожців під Перекоп. Проводив політику, спрямовану на досягнення компромісу з польським урядом, чим викликав незадоволення запорожців і неєрестрових козаків. Вів боротьбу за гетьманство з Федором Полоусом.

Нащадки Байбузи брали участь у козацько-селянських повстаннях 1620—1630-х років та у Визвольній війні XVII століття.



Фока (Хома) Покотило

(? — †1574) — кошовий отаман Запорозької Січі (1574). Перший морський похід здійснив ще 1572 р. Через два роки вже відомий, як кошовий. Під час походу на Молдавію І.Свірговського мав на меті не допустити турецького флоту до участі у війні. Покотило здійснив рейд придунайськими містами і зруйнував — Ізмаїл, Кілію і Акерман. Цей похід був чудовою демонстрацією козацького воєнного мистецтва. Але султан Селім посилає величезний турецький флот на запорожців. В гирлі Дунаю відбувся грандіозний бій. Козаки мужньо боролись, та загинули всі до одного разом зі своїм славетним отаманом Покотилом.



Яків Шах

запорозький ватажок другої половини 16 століття, «гетьман низовий» 1577 — 1579, претендент на молдавський престол, побратим Івана Підкови, з яким ходив походом на Молдавію (1577), в 1576 — 1577 роках розгромив на Дніпрі татарського посла, який повертався з Москви, чим накликав татарські напади на Волинь. Водив козаків на поляків.




Юрій Пац

був сином Довкши Паца. У 1480 році Юрія призначили маршалком Великого князівства Литовського і членом княжих панів-рад.

У 1486 році Пац отримав посаду київського воєводи і намісника. Йому доручалася оборона «українних» земель від нападів кримських татар.

Юрій Пац був одним із організаторів перших козацьких загонів на прикордонні Великого князівства Литовського. У 1489 році його слуги, «Юрьєвы люди Пацевича», погромили московських послів та купців на Дніпровському перевозі. Провідниками нападу були Богдан, Голубець та Васько Жила.[1] Військові виправи перших козаків не мали організованого характеру.

Юрій Пац також перебував на посадах намісника ковенського (? — ?), новогрудського (1492 — 1496) і полоцького (1496—1501) і мякринського (1501 — ?).

Дружиною Юрія Паца була кобринська княгиня Федора, яка прийняла католицьке ім'я Зофія.

Під час суперечок і сутичок за границі маєтку, Юрій Пац убив шляхтича Тишка, слугу Ходкевича Коренєвського, за що був змушений заплатити сину убитого 200 коп грошей і поступитися спірною територією.

Після смерті Паца у 1505 році його великі землеволодіння перейшли до його єдиного сина Миколая.



Яків Стефан Іскра-Острянин (Остряниця)


(? — 6 травня 1641) — український військовий діяч, козацький отаман, один з керівників козацького повстання 1638 року. Народився в Острі на Чернігівщині в козацькій родині. Вперше згадується в документах під 1633 роком як полковник реєстрових козаків війська Речі Посполитої в ході Смоленської війни. Після придушення повстання Павлюка 1637 року, прибув до Запорозької Січі, де на початку 1638 року був обраний гетьманом нереєстрового козацтва. Навесні 1638 року очолив козацьке повстання. Після поразки у червні 1638 року під Жовнином, відступив на Слобідську Україну, де з дозволу московського уряду оселився в Чугуївському городищі. Брав участь у боротьбі проти нападів татар. Убитий рядовими козаками під час заворушення зі старшиною.

Наприкінці лютого 1638 р. в Січі сталася важлива подія — низове козацтво обрало нового гетьмана. Ним став добре відомий всій Україні Яків Острянин, або як ще називали його козаки — Остряниця.

У минулому боярин, виходець із дрібних служилих людей у Литві, він наймався для охорони шляхетських дворів, служив при селітряних варницях шляхтича Обалковського у Дикому Полі. Звідти, неспроможний більше терпіти наругу, наприкінці 1629 р. втік на Запорожжя. Власті за намовою Обалковського переслідували втікача, вимагали його видачі. Та коли наступного року спалахнуло козацько-селянське повстання під керівництвом Тараса Федоровича, Остряниця бере у ньому найактивнішу участь.

Навесні 1633 р. він під загрозою позбавлення всіх козацьких привілеїв мусить разом з іншими реєстровцям й воювати на боці поляків проти Москви. Та коли вони прийшли під Путивль, Острянин відмовився воювати проти московських ратних людей, його підтримали інші козаки, обравши старшим. Разом з Острянином вони повернулися в Україну, незважаючи на спроби поляків затримати і направити їх під Смоленськ.

У наступні роки він на Запорожжі. А восени 1637 р. знову збирає значні козацькі сили для підмоги Буту-Павлюку. Однак заслони польських військ виявилися сильнішими за повстанців. До того ж Павлюка з товаришами на той час вже було по-зрадницьки схоплено, відправлено до Варшави і страчено. Сейм, що зібрався у лютому 1638 р., був особливо вороже настроєний до козацтва і прийняв щодо нього найжорстокіші, рішення. Сучасник тих подій польський історик Пясецький писав, що на сеймі «не знайшлося нікого, хто б вступився за козаків, ватажок яких Павлюк з товаришами свого полку марно посилався на поручительство за його життя, яке дав чернігівський підкоморій Адам Кисіль, і склав під час цього сейму голову на пласі. Відібрані всі вольності, надані суспільству польських козаків, і містечко Трахтемирів, а гетьманам запропоновано знову вирушити проти них, звести зі світу тих, які б надумали опиратися вироку сейму, і тоді влаштували міліції на новий лад. Тому-то козаки тим старанніше потурбувалися про свою безпеку».

В Україні посилилися репресії, які, на думку уряду, мали настрахати козаків і місцевих жителів, та натомість, як і раніше, вони викликали лише озлоблення й хвилювання, що могли кожної миті викликати нове повстання.

Це добре розумів Острянин. Разом з Д. Гунею, К. Скиданом, М. Познанським, К. Кудрею та іншими сподвижниками він посилено готує козацтво до чергового виступу.

В середині лютого польський уряд посилає на Запорожжя свого комісара — полковника Мелецького з двома полками реєстрових козаків, щоб вигнати з Січі «всю козацьку чернь» і лишитися там для сторожі. Однак козаки чолі з Острянином зустріли комісара вороже. Коли він жадав видати ватажків, йому відповіли словами «дуже невтішного змісту», як зазначав у донесенні королю Мелецький. До того ж реєстровики не горіли бажанням виступати проти: співвітчизників, а дехто навіть перекинувся до запорожців. Зваживши обстановку, Мелецький вирішив краще якнайшвидше повернутися назад. «Коли б, — писав він, — я не був таким обережним, то мене б обов'язково вбили».

Саме після його відходу і був обраний гетьманом Острянин. Окольський писав з цього приводу: «...обравши собі Острянина старшим на Запорожжі, а при ньому Скидана, послали просити допомоги у донських козаків. Потім розіслали листи і грамоти у найбільш відомі монастирі та міста, відправили священиків і монахів на Поділля, Покуття та Волинь, щоб пробуджувати до війни народ і шляхту грецького віросповідання, використовуючи навіть монахінь для цієї пропаганди». І дійсно — всі можливі засоби були використані Острянином. Він закликав народні маси приєднуватися до козаків і разом ставати на боротьбу зі шляхтою. Ці звернення знаходили палкий відгук в серцях українського народу.

Малюючи жахливу картину польсько-шляхетського поневолення України, Острянин писав у своїх універсалах, що «Військо Запорозьке завше турбується за народ, живе його стражданнями і не може бачити батьків і матерів своїх завше лаєних і глумлених, також братів, сестер і дружин тирансько забиваємих, розкривавлюваних і мордуємих, у ломках льодових у тріскучі морози занурених і обливаємих, у плуг аки волів (чого під сонцем небачено) запрягаємих... аби добре тягло...»

Готуючи повстання, Острянин не обмежувався пропагандою і, враховуючи причини попередніх поразок, намагався забезпечити повсталих всім необхідним. На Подніпров'ї, Лівобережній Україні вірні люди складали у потаємні місця зброю, боєприпаси, провізію. У Трахтемирові було обладнано шпиталь для можливих поранених. Активно організовувалися партизанські загони.

Настав квітень 1638 р., час, найбільш сприятливий для походу, коли досить свіжої паші для коней. Козацьке військо вирушило із Запорожжя. Путивльський воєвода доносив у Посольський приказ, що «пишуть де из Переяславля казаки (реєстрові — Авт.), что из Запорожья вышли казаки и с пушками 16000, а с Дону ж запорожские казаки пришли к ним же, запорожским казакам, в сход. А сложились де оне казаки, с татары, идут вместе на литовские городки проти их, ляхов...»

Того ж дня, 1 травня, він пише листа в Розрядний приказ, у якому пояснює, що козаки «хотят де приходить на указанные литовские города войною, а сложились де оне заодно с татары, а мстить де им свою кровь за то, что де их, казаков, ляхи и урядники по городам побивали и мучили и жен их, и детей, и ныне де побивают же...»

Добре знаючи розташування польських військ, Острянин розраховував, насамперед, відрізати лівобережні їх загони від правобережних і, не давши їм возз'єднатися, розгромити окремо. З цією метою він розділив своє військо на три частини. Головні сили, які очолив особисто, рушили вгору по Дніпру лівим берегом. Селянсько-козацькі загони на чолі з Карпом Скиданом, правою рукою Острянина, попрямували до Чигирина, щоб забезпечити охорону підступів до Дніпра із заходу. Надзвичайно важливим було встигнути захопити й утримати головні переправи на Дніпрі. З цією метою кілька сотень повстанців під керівництвом Дмитра Гуні підіймалися по Дніпру на човнах.

Коли Станіслав Потоцький, керівник польських військ, дізнався про вихід Острянина з Запорожжя, він негайно сповістив про це польного гетьмана, а сам поспішив назустріч Острянину. Однак той випередив Потоцького і, розгромивши на своєму шляху шляхетські загони, рушив углиб Лівобережжя на Хорол. За деякими даними, у Острянина було близько 2 тис. чол. і протистояти каральним військам він не міг, тому й вирішив закріпитися у м. Говтві, очікуючи на підкріплення. Розташоване у межиріччі Псла і Говтви, оточене лісами та болотами, місто являло собою ідеальний пункт оборони. Зайнявши, повстанці укріпили його, насипали земляні вали, поставили на висоти гармати, і, коли 5 травня до Говтви підійшли шляхетські війська, місто було готове до оборони.

Потоцький одразу ж обладнав свій табір, також огородивши його валом. Потім, як пише Окольський, «перевів на другий берег Псла два полки німецької піхоти — один полк п. обозного Бігоновського і другий німецького капітана, якому доручено командування цим полком по смерті великого богатиря Жолкевського, зверх того кілька тисяч реєстрових козаків під начальством старшого полковника п. Ільяша і хоругва п. Мелецького. Наказав усім їм йти на фортецю і місто. Але були зупинені вогнем козаків».

У цій сутичці був поранений Ільяш. Поляки мусили відійти, але тут же зіткнулися з загоном запорожців, висланим Острянином в обхід ворожого табору. Як зазначає свідок реєстровий козак Володимир Лавров, «і тих де німців та лістрових козаків запорозькі черкаси побили всіх наголову, тільки ушло німців у ляцький табір 18 чоловік».

Прагнучи закріпити цю перемогу, Острянин, як повідомляє з жалем Окольський, «тієї ж ночі вислав кілька тисяч козаків через Псьол у ліси: одним наказано непомітно наближатися до польських полків, перетинаючи дорогу стовбурами дерев та віттям для того, щоб кіннота не могла атакувати, іншим — по ярах і хащах з двох боків дістатися коронного табору й до світанку атакувати німців». Окольський нарікав на те, що «хлопи» не визнають правил, тому й перемогли, розгромивши війська, які дотримувались начебто цивілізованих правил ведення війни.

Розгром був повний, і сам Окольський змушений був визнати, оцінюючи дії Острянина у цій битві, що, «хоча й у солдатському середовищі немає ні князів, ні сенаторів, ні воєвод, з якими б солдат міг би помірятися у битві, зате є такі люди, що коли не протистояли тому складені проти плебеїв закони, то серед них знайшлися б достойні називатися рівними по хоробрості Цинцинату, який від плуга був покликаний у диктатори, чи Фемістоклу».

Розбите під Говтвою шляхетське військо спішно відходило до Лубен. Острянин розумів: настав зручний момент, щоб остаточно розправитись з карателями. «Ляхи пішли срамотно, — говорив він козакам, — і нам тепер краще всього йти за ними до Лубен — там і шляхи є, і товариство надійне, і живність буде, і збір людський, і оборона зручніша, ніж тут».

Козаки погодилися і спішно кинулися за Потоцьким. «И черкасы де, — доносили путивльські воєводи,— ляхов сперли, гнали до Лубен и побили де ляхов многих. И люди де многие свой табор пробежали мимо к городовому люду, что под Лубнами на реке Суле, и мост де ляхи обломили, и в реке де многие ляхи потонули».

Це трапилося 6 травня 1638 р. Хоч як не спішив Острянин з військом, шляхетські загони все ж рухалися швидше і, коли повстанці підійшли до Лубен, встигли зайняти вигідні позиції. Бій почався зразу ж — жорстокий і впертий. Острянин добре розумів, що без поповнення людьми і припасами вести облогу Лубен неможливо. Ось-ось мав прийти Скидан, який збирав козаків на Чернігівщині. Із степів спішили на чолі загону Путивлець і Ріпка. З-під Києва вів загін повстанців Солома. Такий же загін вів до нього Сокирявий. Та поки вони не підійшли, Острянин вирішує здійснити швидкий похід за маршрутом Лубни—Лохвиця—Миргород—Лукомля—Яблонів, потім знову — Лубни і Лукомля, маючи на меті ухилитися від небажаної зустрічі з Потоцьким і поповнитися свіжими силами. Але в Лукомлі він отримує вістку про прихід на допомогу Потоцькому загону на чолі з І. Вишневецьким. Об'єднавшись, вони раптово напали на табір Острянина, і той після багаточасового бою мусив відійти до Жовнина.

Тим часом на допомогу Острянину наближалися Путивлець з Ріпкою, їх військо налічувало 500 донських козаків. Знову зав'язався нерівний бій. Поляки зуміли оточити повстанців. Потоцький оголосив, що милує їх, якщо видадуть керівників. У цій ситуації козаки, більшість з яких були реєстровці, вирішили видати Путивльця: «Нехай твоя голова за всі наші голови, прощай нас, господарю!»

Та Потоцький не дотримав слова. Коли, видавши Путивльця, козаки припинили опір, озвірілі жовніри напали на них і вчинили криваву розправу.

На початку червня розпочалися бої на околицях Жовнина, які з кожним днем ставали дедалі запеклішими. Росли втрати з одного й іншого боків. Після такого бою Острянин, очевидно, вважаючи справу програною, з групою козаків вирвався з оточення, і, переправившись через Сулу, відійшов на територію Російської держави, висловивши бажання служити царю. Їм було надало поселення Чугуїв, де вони мали жити і нести службу. У грамоті Розрядного приказу про необхідність влаштування козаків, отриманій тульським воєводою, говорилося, що государю «били чолом» представники козацтва, що «гетьман Яцко Острянин і вони, полковники, і черкаси, і міщани, і пашенні люди литовської сторони пішли на наше ім'я на постійну службу від жорстокого гоніння і від смертного вбивства папежен польських людей, не бажаючи бути в папежській вірі тому, що вони відвіку православні селяни віри грецького закону. І вони люди вільні і знатні...»

Від імені російського царя запорозьким козакам наказано було передати, що «ми, великий государ, задля селянської віри будемо їх тримати під нашею царською високі рукою у всякому збереженні і на їх чолобиття учнемо виявляти милість. І вони б на наше царське жалування були надійні, і на Чугуєві на вічне життя будувалися; і нашій царській величності служили проти недругів наших, де буде наше царське повеління, стояли і на татарських шляхах, і на перевозах над татарами промишляли, і нашу державу від бусурманів оберігали, скільки милостивий Бог допомоги подасть...»

Як відомо з архівних джерел, з Острянином в Чугуєвому городищі поселилися його син, генеральний осавул, сотників і 1019 козаків. Усіх їх наділили землею й подали допомогу для першочергового обзаведення. Уже 21 лютого 1639 р. білгородський воєвода Пожарський доповідає про зведення чугуєвських укріплень.

Тоді ж Острянин ходив на татар. Однак під час походу між ним і козаками виник розлад. Чому і за яких причин - не відомо. Козаки полишили свого гетьмана і повернулися у Чугуїв. Через деякий час, як свідчать документи, «розлад цей посилився і закінчився вбивством Острянина». Після цього більша частина козаків повернулася в Україну



Яків Бородавка
 
Неродич (Яцько Бородавка) (рік народження невідомий — †1621) — гетьман запорізького козацтва. Обраний в кінці 1619 року виписними і нереєстровими козаками, які повстали проти польсько-шляхетського гніту (див. Раставицька угода) і оволоділи Запорізькою Січчю, суперник П.Сагайдачного. За свідченням російських прикордонних воєвод, очолювані Б. козаки хотіли визволити Україну з-під влади шляхетської Польщі. Але підготовка турецько-татарських загарбників до вторгнення в Польщу і на Україну спонукала Б. укласти тимчасову угоду з верхівкою реєстрових козаків на чолі з П.Сагайдачним про спільну боротьбу проти агресорів. 15-17.VI.1621 р. в Сухій Діброві (урочище між Білою Церквою і Ржищевом) відбулася загальна рада реєстрового і нереєстрового козацтва, на якій вони прийняли пропозицію польського сейму взяти участь у війні проти турків. Рада доручила Б. командування 40-тисячним козацьким військом. Після ради козацьке військо на чолі з Б. вирушило в похід на Молдавію. Під час боїв проти турецько-татарських військ між Дністром і Прутом козаки дізналися, що польсько-шляхетський уряд веде переговори з Туреччиною про припинення війни. Тому, боячись зради з боку польсько-шляхетського командування, Б. не хотів з'єднувати козацькі загони з польсько-шляхетським військом, поки воно не переправиться через Дністр і не розпочне воєнні дії проти турецько-татарських військ. Лише після припинення переговорів та переходу польсько-шляхетського війська за Дністер Б. погодився вирушити з військом до Хотина (див. Хотинська війна). В серпні 1620 р., коли козаки готувалися виступити для з'єднання з польсько-шляхетським військом, у козацький табір під Могилів (нині Могилів-Подільський Вінницької області) прибув з Варшави П.Сагайдачний. На скликаній козацькій раді Сагайдачний повідомив про обіцяні королем українським козакам пільги (припинення релігійних утисків, збільшення платні тощо) за участь у війні проти Туреччини. Під час ради угодовська частина козацької старшини, використавши невдоволення козаків, викликане невдачами окремих загонів у боях проти турок, а також недостачею провіанту й фуражу, домоглася позбавлення Б. гетьманства та обрання гетьманом П.Сагайдачного. Закутого в кайдани, Б. невдовзі було страчено під Хотином. Українські літописці повідомляють, що козацька старшина скарала Б. також за напади козаків на панські маєтки.

Багато історичних пісень повідомляють, що Бородавка гетьманував ще перед цим - після гетьмана Кішки і до 1606.