Український народний одяг

Найприкметніша риса традиційного українського одягу – це його надзвичайна мальовничість, що відбиває вкрай високий рівень культури виробництва в нашого народу, досконале володіння численними видами, техніками його оздоблення. Але водночас із цим народному одягу  притаманна також значна варіативність.

Найпомітнішими є відмінності в костюмах, що побутували на Лівобережжі та Правобережжі, на Слобожанщині та Поділлі. Те саме можна сказати й щодо традиційного одягу населення Карпат, Подністров'я, Полісся й Півдня України. Яскравою регіональною специфікою позначені були передусім матеріали для пошиття одягу, а також технологічні, конструктивні й декоративні прийоми створення одягу, способи виробництва його окремих деталей костюму: взуття, головних уборів та прикрас; колорит, техніка й мотиви орнаментів — особливо це стосується сорочок та поясного одягу (вони майже до кінця XIX століття зберігали власні давні локальні особливості), способи носіння і поєднання всіх його елементів  в  завершений комплекс вбрання.

Класифікація костюмів за регіонами – надзвичайно складна справа через те, що розбіжності проходять від села до села, крім того, жіночий одяг  є більш складним, ніж чоловічий.

Раніше в українців не існувало дитячого одягу як такого, різнився ж він від дорослого вбрання лише розмірами й використанням у ньому  символів дівоцтва (вінки, червоні стрічки, аплікації та нашивки, різноманітні прикрасі, яскраві кольори, особливості зачіски, такі як коси чи відкрите волосся) чи  парубоцтва (своєрідна колористика одягу  -  яскраві тони й контрастні поєднання кольорів), окремі елементи костюма (пояс, шапка), особливості зачіски.

 

Елементи традиційного українського одягу

Сорочка (і жіноча, і чоловіча - обов’язково прикрашені вишивкою, яка відрізняється в залежності від регіону).

жіноча сорочка

Звичайна довжина сорочки, яку носили з плахтою або запаскою, - по "кісточки", сорочки до спідниці шилися трохи коротші. З-під плахти чи запаски повинен був визирати долішній вишитий край сорочки, який має назву "поділ" чи "подолик". З-під плахти чи запаски повинен визирати долішній вишитий край сорочки, що називається "поділ" або "подолик".

Кептар (хутряна  безрукавка в населення Карпат і Прикарпаття).
Керсетка (на Київщині, Полтавщині, Чернігівщині, частково також на Півдні України) - це жіноча безрукавка з фабричної тканини, вона мала численні місцеві варіанти довжини, пропорцій та декорування).

Плахта (зшита частково розпашна спідниця, обов’язковий елемент центральноукраїнського жіночого національного костюму).

Спідниця (андарак, димка, літник, фартух, шорц)  - зшитий вид стегнового жіночого одягу, який шився з саморобних вовняних, напіввовняних чи полотняних тканин, мав місцеві колористичні й орнаментальні риси та різні назви.
Запаска є найдавнішим загальнослов'янським варіантом незшитої спідниці), відома майже всюди в Україні, мала й локальні варіанти, складалася переважно з 2 вузьких пілок саморобної вовняної  тканини, перш за все на талії пов'язувалася її задня частина, ширша та довша,  спереду ж закріплювали другу, вужчу та коротшу).


Фартух - передня частина запаски, прикрашена вишивкою по низу.

керсетка

плахта

 

Штани є основним чоловічим стегновим одягом, бувають різними за формою та кроєм, із грубого саморобного полотна переважно білого кольору, подеколи з малюнком з вузьких смуг,  штани для зими шилися з вовняної білої тканини, а в західних областях виготовляли їх із валяного сукна різних кольорів: білого червоного або коричневого).

Кептар — хутряна безрукавка в населення Карпат і Прикарпаття; мав значну локальну варіативність довжини та прийомів оформлення залежно від регіону.

 

кептар

 

Верхній одяг був дуже різноманітним:

- кожух (зимовий одяг із овечих шкур - хутром усередину),
- жупан (із дорогих тканин, таких як штоф, парча або ж із тонкого фабричного сукна), найчастіше синього або ж зеленого кольору, він достатньо довгий, приталений).

 

 

 

Закарпатські гуні

Пам’яті Ганни Іванівни Гички – «Лидянички»


Ой кувала зозулиця на межі, на межі,
А я любив дівчиноньку в волоській одежі.
А волоська та одежа, ще й біленька гуня,
А що мені завертала сірі воли з груня.
* * *
Убралася Марька, як пишна косиця,
На ній гуня білесенька, ощинки синенькі.
* * *
Убрав Василь білу гуню, білі нараквиці,
Та й пішов си вишкіряти межи молодиці.


Серед архаїчних галузей сільського ткацтва на Закарпатті уславлене виробництво гунь. Місцева назва – гуня, петак, «губаня», «губа». Гуня – невід’ємний атрибут традиційного чоловічого і жіночого народного костюму закарпатців. Це плечовий одяг пошитий з грубої вовняної тканини, в основному білого кольору.



Про гуню згадує Хфедір Вовк у праці «Студії з української етнографії та антропології». «… Це короткий (найчастіше вище колін) і дуже рідко довгий плащ, майже півокруглої форми, з викотом тільки для шиї, що обшитий смугою шкури або червоного сукна, та з рукавами; витканий він із овечої вовни таким способом, що зверху виглядає, як велика овеча шкура, з довгою вовною, а всередині – досить густа тканина. Найчастіше роблять із сірої або з білої вовни і далеко рідше – з цілком чорної.»
Окремі відомості про техніку ткання гунь-коцовань зустрічаємо і в книзі Катерини Матейко «Український народний одяг»: «… виготовляли гуні з доморобного білого або сірого ворсистого сукна, в якому після кожних трьох тканих ниток були вплетені довгі пасма вовни з кінцями, випущеними на лицевий бік (звідси й назва: космата, коцьована гуня)».
Про гуню як традиційний одяг лемків детально подають відомості Г. Стельмащук, Г. Худик, Д. Дмитриків. У монографії «Лемківщина» вони описують верхнє короткополе вбрання – гуньку, а також відзначають побутування ще назви «губа» і «губаня». «…губа – плащеподібний одяг без коміра, за довжиною нижче колін, виготовлена вона була зі спеціально тканої тканини. Зовні гуня нагадувала вивернутий кожух, тому що в кожний третій рядок поробку вплітали пасмо вовни і отримували тканину з довгим ворсом».
Гуні є двох видів. Прості, валяні з природним воросом та коцьоваті з довгим тканим вовняним пасмом, випущеним назовні, завдяки чому дощ і сніг не змочують їх цілком, позаяк вода стікає з неї, як із солом’яної стріхи.
За часи волоського права, коли населення переважно займалося скотарством, селяни платили податок своїми тканими виробами, – гунями і покрівцями. Гуні тих часів, напевно, були узорною тканиною, що виконувала функцію покрівців (ліжників), їх також носили як плечові накидки замість одягу, подібно до лемківської чугані і гуцульської гуглі, манти. Згодом первісна назва гуні зникла, і гунею стали називати верхній одяг пастухів, який захищав їх від холоду і дощу. Гуні швидко ввійшли в побут горян, їх ткали в кожнім закарпатськім селі. Родина мала до десяти гунь, одні – святкові «до церкви», а інші – буденні. Святкові були білі, буденні – сірі і чорні.
Щоб гуні менше псувалися від дощів, їх виварювали в розчині вільхової кори (продублювали), після того вони набували іржаво-коричневого кольору.
Гуні на Закарпатті були серед важливих обрядових і жертовних речей, які водночас виконували функцію оберега. Вони були постійним атрибутом весільного обряду. Кидали їх молодим під ноги і танцювали – «затанцьовували» весілля: «Щоби щасливі були, щоби багаті були», навіть літом молодий і молода були зодягнені в білі гуні упродовж весілля. (Пирч Єва Михайлівна 1917 р. н. с. Пилипець Міжгірського р-ну Закарпатської обл.) У Тячівському районі Закарпатської області в с. Теребля, Угля, Стеблівка під час вінчання гуню «коцованю» («петак») стелили під ноги, поверх кидали гроші, цукерки – на щастя, статки… (Цупра Марія Іванівна 1919 р. н. с. Угля).
Щоби новонароджене дитя росло здоровим на Міжгірщині в селах Річка, Тюшка, Пилипець, Розтока, після хрещення загортали в гуню.
У рік хресна мама справляла похресникові гуньку – на здоров’я, добрий ріст і розум… (м. Гельбич Марія, с. Річка Міжгірського р-ну Закарпатської обл.)
На Святий вечір, коли господар вносив сіно і дідуха до хати, господиня стелила за порогом у сінях гуню, аби чоловік не ступав на голу землю. Робилося це для того, щоб у новім році жилося в теплі й добрі, аби врожаї були. (Маркович Гафія Іванівна 1932 р. н. с. Рекіти Міжгірського р-ну Закарпатської обл.)
Коли будували хижу, то також був «заказ» - майстер мусив бути вбраний в гуню. Коли будівництво «хижі» закінчували, старший майстер вбирався в гуню: обходив «хижу», посівав свяченим зерном у («хижі») – на мир, лад, на статки, різні блага і на тепло в хаті… (Брунцвик Ілля Андрійович 1920 р. н. с. Канора Воловецького р-ну Закарпатської обл.)
А ще був такий звичай. Як стіни хижі були виведені, покладені крокви, які мали покривати хату, то майстер вбирав гуню, кропив свяченою водою солому і примовляв : «Щоби цеся хижа не текла, до скончанія віка, щоби дощ і сніг зсувався з хати як з гуні…» (Колча Ілля Степанович 1929 р.н. с. Гукливе Міжгірського р-ну Закарпатської обл.)
У селі Тюшка на будівництві хати («хижі») в покладені підвалини в покуть клали гуню. «Щоби в газдовстві худоба велася». А як хата була збудована – то господар до сволока прив’язував гуню або закладав її за грядку «аби в хижі било тепло», «аби був статок в хижі».(Гелезда Михайло Павлович 1924 р.н. с. Тюшка)
На Великдень як жона саджала паску в піч, то вбирала гуню і рукавиці – аби спеклася паска файна – біла і легка як гуня… (Фричка Анна Федорівна 1932 р.н. с. Сокирниця Хустського р-ну Закарпатської обл.)
Щорічну орачку зачинив господар, який в селі значився як такий, що має фарт на врожай, що мав працьовиті і вмілі руки. Каждий, хто приступав до орачки чи сіяння, вбирався в гуню. Це був «заказ» давній –прадідівський. (Беца Михайло Юрійович 1917 р.н. с. Розтока Міжгірського р-ну Закарпатської обл., Романа Кобальчинська, «Польовий щоденник № 3»)
Матеріал, з якого виготовляють основу на гуні – коноплі. У кожнім ґаздівстві вирощували і обробляли сировину для прядива: білі, зелені коноплі та вовну.
На посів конопель відводили кращу землю, її попередньо добре удобрювали. Найкраще добриво для конопель – попіл (особливо з бука чи берези). Хто засівав велике поле, то боронував конем, мале – загрібав граблями. Посіяти коноплі було складно. Посієш загусто – стебла виростуть тонкі та низькі, посієш зарідко – стебла будуть високі і товсті, а такі важко піддаються обробітку на пряжу.
Коноплі не потребують особливого догляду – їх не проривають, не просапують. Дозріваючи, вони дають урожай двічі – влітку та восени. У липні – коноплі пустоцвіти – «пустівки». Їх в’язали в «горстки». Горстка має приблизно дві «жмені». Через два тижні – місяць дозрівали осінні коноплі – «матірка», «маточник». Це коноплі з дозрілим насінням. Їх також в’язали в горстки і сушили під хатою, захищаючи від дощів. Висохлі обмолочували «пранником» або ціпом. Коли конопля «маточник» добре висохла, її несли до стайні і на «боїську» одразу молотили. Щоб під ударами ціпа стебла не «мервились», їх біля кореня притискали великими палицями.
Після просушування та молотьби наступав один із найвідповідальніших процесів переробки – вимочування конопель. Вимочували коло річки – в мочилах два тижні. Літні вимочували 5 – 7 днів, а «матірку» – 10 – 14 днів. Прикривали їх гілками, соломою, чи прикладали камінням.
Вимочені коноплі промивали пучками в чистій воді, тут-таки на березі річки чи біля загати, «щоб чистоє било…». Давали можливість стекти воді, розкладаючи пучки на землі чи об’єднуючи їх по кілька в купки. Досушували вдома протягом тижня, чим коноплі сухіші, тим ліпше їх перетирати від «паздир’я» на пряжу. Тому дехто перед тертям добре нагрівав піч і просушував стебла.
Наступний процес обробки конопель – тертя. Терли на «терниці» широкій, а потім на вужчій «шморгавці». Якщо потрапляли грубі коноплі, які не можна було потерти на терниці, то їх перетовкали обухом сокири.
Під час тертя били «мечиком» по стеблах конопель спочатку з одного боку, потім з іншого. Стебла розміщували впоперек поглиблення. Таким чином, волокно відділялось від «паздиря». «Паздиро», яке сипалось із терниці на землю, використовували лише як підстилку худобі та на верхи солом’яної стріхи.
Далі йшов процес розчісування та сортування волокна. Брали «щить» із набитими загостреними залізними цвяхами. «Щиті, «чесалки» закріплювали на лаві цвяхами вгору. Після чухрання на щиті отримували довге волокно – «повісмо» та коротке, дрібне – «клоча». Довге і коротке пряли на веретено. Коли на веретені було напрядено багато ниток, їх із веретена перемотували на мотовило. Коли напряли, то звивали в клубки, а потім снували на стіні «чоповій снувальниці» або на рамочній снівниці.
На основу для гуні потрібно три пасма (одне пасмо – тридцять ниток). Засновані нитки навивали на кросна (три пасма) конопляних ниток. Подальший процес – ткання, але для того треба було підготувати вовняні нитки з овечої вовни. Виготовлення цього прядива складали такі процеси: стрижки овець, промивання вовни, розпушування та розчісування її, прядіння ниток.
Стригли вівцю спеціальними ножицями спочатку черево, спину, а потім задні ноги та голову. Вівцю клали на розстелену полотняну підстилку, зв’язували ноги і стригли. За тим вовну сортували за довжиною, кольором та якістю. Вовна кількамісячних ягнят – «мицька», однорічок – «натинина», а вовна кілька разів обстрижених овець – «стрижівка».
Вовну складали в діжку, заливали окропом і «жмикали». Потім виносили на річку, промивали до чистої води і сушили на сонці. Чисту вовну розскубували руками, відділяючи пасма одне від одного, потім «чихрали» за допомогою спеціального щитя з металевими зубами, відділяючи довгу вовну – «волос» від короткого – «штиму», складали в «книжиці», а потім у гелетку, прикладаючи каменем, щоб улежалась. Після цього вовну прививали на куделю.
Готову до прядіння куделю жінка вставляла собі за пояс спідниці, потім відтягувала лівою рукою прядиво та закручувала його пальцями, а правою крутила «маханку» (паличка довжиною 40 см), на яку одночасно із обертанням намотувала нитку. Такі скручені нитки призначалися для ткання гуні. З маханки нитки змотували на «ціпок» (дощечка завдовжки 20 – 30 см із обох боків зарублена), «аби ся не сувало», а коли намотали на ціпок – можна і ткати.
Довгими вечорами сходилися дівчата та жінки до якоїсь хати зі своїми куделями на вечірки або як на Закарпатті кажуть «на випрядки». Гуртом і робота йшла веселіше, і сільські новини обговорювались, казкували, співали.
Для ткання використовували горизонтальний ткацький верстат – «кросна». На кросна дві, а то й три жінки натягують основу з конопляних ниток – три пасма, приблизно завширшки 90 см. Тчуть на дві «ничельниці», ціпком протягують через цілий ряд конопляних ниток. А потім прибивають «набилками» (лядою), опускають «лапку», роблять зів і знову протягують ціпок із вовняними нитками і т. д.
Виткане полотнище завтовшки 4 метра згинається навпіл і прошивається конопляною ниткою з трьох сторін «але не густо, аби ся вода заходила». Підготовлене таким чином полотнище кладуть у валило, «поки не пустить берву (ворс)».
Валил у досліджуваних селах, по яких ткали гуні, було декілька. Використовували їх для обробітку гунь і покрівців. Валило – конусоподібна діжка з товстих дощок «клепок», яка поступово розширюється доверху. У верхній частині воно досягає в діаметрі 1,5 метра, в ньому зроблено прорізи для витікання надміру води. Валило найчастіше встановлюють біля млинів і сукновалень або на потоці, де роблять загату з лотком. У погожі дні у валило кладуть гуні, покрівці. Із високого лотка пускають воду. Сильний струмінь води, вдаряючись об стінки, утворює бурхливий білопінний вир, який розпушує нитки. Під час валяння (12 – 16 годин) тканина відбілюється і стає пухнастою. Валяється гуня 1 – 2 дні. Добра ткаля густо не тче, тобто не забиває сильно. Полотнище має бути м’яке і рідке. Витягують гуню з валила, дають їй стекти і просушують.
Після цього розшивають і кроять. Крій дуже простий. Гуню шиють з двох горизонтальних вовняних полотнищ. Сукно згинають навпіл і розрізають з обох боків приблизно на 50 – 60 см. Розгортають полотнище і там, де розрізано, згинають навпіл. У верхній частині, посередині, роблять півокруглий виріз для горловини, виріз шиї інколи підшивали зі споду смужкою домотканого полотна, а нижню частину згинають вертикально з обох боків, залишаючи розріз посередині. Зшивають конопляними нитками по низу рукавів та на грудях, з’єднувальний шов проходить по лінії грудей. Гуня обмітується вовняною ниткою, до горловини пришивають шнурки – «ощинки».
«Ощинки» бувають білого кольору і різнокольорові (сині, червоні, зелені, чорно-білі), їх сплітають у подвійну кіску. Про це співається в коломийці:
«Ой того я хлопця люблю, ой того , ой того
Що біленька гуньчинина, ощинки червененьки»
З натільного боку гуні пришивають кишеню – «жебу» з тканини.
Гуню «коцованю» тчуть як і просту валяну, лише вплітають вовняні нитки завдовжки 30 – 40 см. Виготовляють їх так: на дощечку завширшки 20 сантиметрів намотують нитки, які перерізають з однієї сторони дощечки. Через три ряди затканої основи прив’язують вовняну нитку до двох ниток конопляної основи, просилюючи за дві сусідні нитки основи по обидва боки. Пропускають дві нитки основи і знову прив’язують відрізок нитки, спускаючи кінці. Потім тчеться полотнище 3 ряди – просто і знову повторюють випускання основи вовняними нитками. Полотнище на гуню-коцованю валяють за півдня.
Посьогодні на Міжгірщині у селах Тюшка, Річка, Пилипець та Потік майже кожна жінка може показати і розповісти, як ткати гуні, покрівці, джерги. Старші жінки передають своє уміння молодшим, а ті відтворюють їх так, як здавна ткали в цьому краї.
Гуня є витвором людських рук, символом, оберегом і окрасою закарпатського народного одягу. Вона ніби втілює в собі ідею пошанування традиційного одягу на віки… Пишаються закарпатські жіночки і дівочки в гунях як квітка білих нарцисів у Хустській долині, як і у побуті, так і на свята нині і, Дай Боже, во віки віків…

ЛИДЯНИЧКА
(Гичка Ганна Іванівна, 1921 – 2008)
У Річці не є ліпшої жони за Лидяничку, яка би виткала гуню, вишила сорочку, «зряшила» – наморщила фартух.
Кілько тоти вдовині руки виткали ручників, скатертий, «павіз» (хоругов) до церкви.
Лишилася з 5-ма дітьми. Много робила на землі, аби дітей вивести в люди, хапалася за всі роботи.
Кілько гунь наткала і виваляла у валилі! Гуні ткати – то її найбільша потіха. Ніхто так вовни не намахат тоненько і рівно, як Лидяничка! А як зшиєт гуню, обмече «кривулькою», ощинки виплете – ніхто більше не втрафит. То все спадок від мами – то ще бабина наука.
Гуні в Річці і в літі, і в зимі – на першім місці – і на свято беруть до церкви, і до роботи в гори, на полонину до худоби.
Євка повертат до хижі Лидянички, Марька ся віддає, на свальбу, треба виладити гуньку.
Євка роздумує собі – тілько Лидяничка витче Марці гуню, біленьку як маруна в зільнику. Тілько вона примовит на щасну долю моїй дитині, бо нема понад неї жони в Річці – доброї, не гнівливої, яка зі всіма вміє обходитися…каждого розрадити…
На свальбі Марька в Анниній гуні – біленькій, як скупані в росі квіти маруни, аж ся світит…
Анна виспівує Марьці ладканки і тихо примовляє: – Господи, пошли цій дитині фарт у всьому, аби не полишила рідну земню, не поїхала на заробітки в чужі краї, бо єдина правда в життю – земля рідна, тяжка праця, чесний хліб і звичай, як моя біла гуня – най її білюсько стелиться життя, най їй буде теплюсько і легонько минати біди житейські, як легко ткалася сеся гуня…


Романа Кобальчинська,
с. Річка – Київ
Закарпатська обл.

Сорочки долинян Закарпаття


У продовж двадцяти століть Закарпаття входило до складу різних держав центральної Європи: Угорщи­ни, Австро-Угорщини, Чехословаччини.
Століттями живучи під вла­дою чужих імперій і князівств, люди з одного боку "консерву­вали" свою ідентичність у мові, одязі, побуті, звичаях, а з друго­го — переймали краще у тих, хто жив поряд, переробляли його до свого смаку, кліматич­них умов, створюючи нові зраз­ки, урізноманітнюючи складене віками на основі своїх традицій.



У природно-географічному відношенні край поділяється на два географічних райони — гірський (Карпатські гори) і рівнинний (Закарпатська низо­вина). На більшості території — 80 відсотків — височать гори, що захищають край від холод­них північних вітрів. Такі місця заселені бойками і гуцулами, частково лемками. А людей, які проживають у низинах, пе­редгір'ї, по долинах річок нази­вають долинянами. У цій статті йтиметься про тих, що мешка­ють у Тячівському, Хустському і Міжгірському районах по річках Тисі, Річці, Тереблі, Тересві.


Найпоширенішим і масовим видом декоративно-вжиткового мистецтва тут була і є вишивка, яка найбільше збереглася в тра­диційному народному вбранні. Це підтверджують колекції народно­го одягу, сформовані науковими працівниками Державного музею народної архітектури і побуту Ук­раїни (м. Київ) і Закарпатського музею народної архітектури та побуту (м. Ужгород). Зібрані з лю­бов'ю і повагою до цього згорьованого народу то — най дорогоцінніша пам'ять минулих сто­літь, яка є ознакою краєвої прина­лежності Підкарпатської Русі.

Особливою красою в ко­лекціях згаданих музеїв виріз­няються жіночі додільні сороч­ки "довгані", витворені про­стою жінкою, яка при маленько­му віконці в зимові, осінні дні в напівкурних, задимлених хатах залишила нам свій власний ха­рактер і "то ту прекрасну одіж, якої нігде інде в світі не є".

На мій погляд, такі сорочки побутували тут до 40 — 50-их років XX ст. як натільний, так і верхній одяг, але на Міжгірщині і Тячівщині з початку XX ст. жін­ки паралельно шили до спід­ниць і короткі сорочки до стану з полотна, купованої фабричної тканини, вони мали інший крій.

Довгі, додільні сорочки шили з 4 — 7 піл вибіленого різної якості конопляного, лляного домотканого полотна чи із суміші конопляно-бавовняних ниток. Внизу підрублювали руб­цем на "стіжку".



У колекціях переважають со­рочки, шиті з полотна, оздоб­лені декоративними швами і ви­шивкою на рукавах, зап'ясниках, "фодрах" (ними викінчував­ся рукав у вигляді волану), на вузенькій обшивці навколо гор­ловини, на передній гладенькій полі або по густій збиранині (на грудях). Вишивку розміщували на тих частинах сорочки, які не закривав плечовий одяг.

Пілки зшивали простим швом, мережками, різними за­вширшки декоративними шва­ми — "бокорка", "розшивка". В таких довгих сорочках перева­жав рукав без уставки, приши­тий до станка. Щоб він був шир­шим, пишнішим — до пілки з внутрішньої сторони додавали прямокутний клин (10—20 см), викінчували густо призібраним у складочки "зап'ясником", який обов'язково вишивали і "фодрою", "фидрушами" (її оз­доблювали різними техніками вишивки і обметували петельчатим швом по краю).

Особливим видом оздоблен­ня вражає густе "рямування" (збиранина "шита зайглю") на­вколо круглої горловини, яку ховали під вузеньку обшивку (ошийник, "шиник").

Цікаво і те, що ці сорочки ма­ють рівний розріз "розпірка" ззаду, який зав'язується двома виплетеними з волічки вовня­ної, бавовняної нитки шнурками ("ощінки", "щунки"). Вишивкою, декоративними швами оздоб­лювали таку сорочку ззаду на спині, де гарно продивляються шви змережених пілок, розрізу, поздовжні смуги на рукавах.

Рукав оздоблювали най пишніше. Від розміщення на ньому орнаменту і на передній полі, від кольору вишивки по­ходила назва сорочки: "заспулниця" чи "заспульниця", "хрестата", "хрестата заспулниця", "мішана заспулниця", "рукави", "косиця", "білениця", "червонятка", "усядниця", "ромованка".



Основні орнаментальні прадавні мо­тиви вишивки: восьмикутні звізди — "косички", ромби, чотирираменні і скісні хрести, квадрати, ламані і хви­лясті лінії — "кривулі", скомпоновані вмілою жіночною рукою, творили безліч варіантів.



У кінці XIX — на початку XX ст. виши­вали як саморобними вовняними нит­ками, так і купованими білого, синього, темно-вишневого кольорів техніками — "кучерявий стег", низина, вирізування, занизування, коса гладь, виколювання, стебнівка, хрест. У колекціях обох му­зеїв невелика кількість сорочок, де ор­намент на рукавах затканий темно- вишневою вовняною ниткою. Це здебільшого були святкові, весільні "заспульниці", "усядниці". Настил ткан­ня чи вишивки був щільний, але сприй­мається не важким, бо через геомет­ричний орнамент проглядається біле тло полотна.

Розміри вишитих чи затканих прямо­кутників на рукавах в "усядницях", "заспульницях" були різні: 16x28 см, 30x32 см, 30x35 см, вишивка почина­лася від плеча і сягала до ліктя.

На початку XX ст. однотонне поле пря­мокутника почали ділити на 9, 12 вели­ких квадрати — злегка вводити 2 — 3 кольори, але домінуючими запишалися червоний, синій, білий. Утворені квад­рати площинно заповнювали геомет­ричним орнаментом: квадрат, ромб, "косиця" — домінуючі в оздобленні.

У пізніші часи поділ стає дедалі дрібнішим і багатобарвним. Оскільки вишитий прямокутник заповнювали багатьма кольорами, то сорочку нази­вали "мішана заспульниця". Якщо ж "заспульницю" вишивали технікою хрест і орнаментували хрестом, то її називали "хрестата заспульниця". Інко­ли чотирираменний хрест вишивали не у прямокутнику, де кожен кінець викінчували "половиною косиці", такі сорочки називали "косичастий хрест".

У будень носили сорочку "рукави", вишиваючи дві поперечні смуги: вужчу на плечі і ширшу — на рівні ліктя. Інколи сорочка "рукави" могла бути і святко­вою, тоді смуги були ширші (8 — 10 см). Геометричний орнамент у смугах чер­гувався, що і надавало композиційної різноманітності. У с. Шаян Хустського району додавали вертикальну орна­ментальну смугу з "косиць", ромбів.

Сорочки, в яких передню полу і рукав вишивали вирізуванням, гладдю білого кольору, називали "білениця" і "ромо­ванка" — це теж один із видів весільно-

го вбрання. Не менш цікаво оздоблений рукав у сорочці "ко­сиця", де на плечі вишивали великий ромб. Часом до нього додавали вишиту поперечну смугу або менший ромбик ниж­че ліктя чи на рівні ліктя. Багатоваріантність і розмаїття ком­позицій заповнення ромба залежало від техніки вишивки.

Особливою красою виділяються сорочки "косиці", коли контури ромба вимежовували потрійними смугами вирізу­вання і цією ж технікою або "кучерявим стегом" вишивали скісний хрест, "баранячий ріг" у центрі ромба або окремим збільшеним елементом. Інколи контури ромба вимежовува­ли суцільною однотонною широкою смугою "кучерявим сте­гом".

У 20 — 30-их роках XX ст. ромб втрачає свою монумен­тальність, він стає багатобарвним, площа його заповнюється дрібними — від 9 — 20 маленьких квадратів, обрамляюча од­нотонна контурна смуга перетворюється на барвисту, яка складається з дрібних — від 20 — 42 квадратів.

А в селах Синевір, Синевірська Поляна, що на Міжгірщині, ромб інколи не мав контурної смуги, його площу розділяв ве­ликий скісний хрест ("смерічки") на менші ромби, які запов­нювали різними завбільшки "косичками".



У сорочках "довганях" викликає цікавість ще й архаїчний елемент в оздобленні передньої поли під вузеньким ошийни­ком, який, на мій погляд, не може бути лише прикрасою. Ад­же кожна жінка прикрашала себе купованим намистом з ка­меню, шкла чи виплетеними з бісеру ланцками або партами із срібних і золотих монет, що переходили із роду в рід. А в цих сорочках, крім намиста, ще був витканий або вишитий оберіг. Такої краси сорочки зберігалися в кожному дворі у ладі (скрині), тому що одягали їх жінки замолоду, в середньо­му і старшому віці, тоді коли хотілося подобатися, любити, бути поміченою. Тут простежується гармонійне поєднання душевної і творчої краси.



Такі сорочки були як святковим, так і повсякденним одя­гом, а не предметом декоративно-вжиткового мистецтва, як ми зараз це називаємо. Жінки шили їх не на замовлення, а для себе: ходили в них на побачення, вінчалися в них, наро­джували і хрестили діточок, відзначали всі свята упродовж року, часто їх прали. Яку ж тоді душу вони мали, коли так "красно" оздоблювали свої речі, одяг на будень? Чому ми за­раз це втратили?

Весняно - осінній плечовий одяг Закарпаття

Перебуваючи на Закарпатті під час різних імпрез, народних і релігійних свят доводиться спостерігати, як із комплексу народного вбрання учасники художніх колективів, окремі люди вдягають ще бабусею чи мамою пошите вбрання. Найчастіше – це сорочки, кожухи, кептарі і дуже рідко можна побачити плечовий одяг, який шили із сірого, білого, коричневого, червоного, чорного домотканого сукна – уйош, вуйош, реклик, петек (шили із чорного сукна), сіряк, лайбик, сердак, сардак, байбарак. А вони не менш довершені мистецькі зразки одягу, в яких поєднується кольорове оздоблення із фактурою тканини.

Сировиною для суконного промислу в минулому столітті була овеча вовна, а овець тримали у кожному дворі.

Порода овець, їх вік та умови утримання були основним чинником якості вовни. Навіть назви сіл (Стричава), пов’язані з розведенням овець у цих краях. В переказі про походження назви цього села розповідається, що в давнину в районі теперішнього села Стричава випасалося багато панських овець, там, на місцях, у кошарах проходила їх стрижка. Від слова «стричи» і походить назва села ( місцеве населення й нині говорить «стричи» замість стригти).[1]

Технологія обробки вовни включає стриження овець, сортування вовни за кольором і якістю, промивання, висушування, розпушування, прядіння нитки, ткання сукна, звалювання його у ступах.

«Вовну різної якості – руно, нетинину, міцок часто змішували під час розчісування на металевих щітках. Якщо хотіли мати сірий колір вовни, то при розчісуванні змішували білу з чорною вовною. Згідно з призначенням сукна підбирали відповідну сировину. Ткали його із натурального чорного, білого, сірого кольорів вовни завширшки 60-70см. Потім валяли його у водяних ступах «фалюшах» і отримували збитий суконний матеріал «постав». [2]

Використовували сукно для пошиття чоловічого і жіночого верхнього одягу в перехідні до тепла чи холоду прохолодні пори року – весною і осінню.

Наприклад, чотири уйоші, які відібрано для огляду із музейних фондів, пошито із білого сукна, в 30-50-их роках ХХст. цей вид одягу стає більш схожим на піджак, оздоблений аплікацією, вишивкою, накладними і прорізними кишеньками, ґудзиками, машиною вистрочкою, різнокольоровим сукном.

Уйоші із Волівецького району оздоблювали однотонною аплікацією з купованого чорного та синього фабричного тонкого сукна, машиною вистрочкою і лише комірець «ошийник» і передні поли прикрашали вишивкою.

На Великоберезнянських і Хустських уйошах трапляється кольорова аплікація і вишивка на передніх полах, карманах, комірі виконані дрібними стібками, гладдю.

А сіряки «до стану» по всьому Закарпаттю шили повсюдно із сірого домотканого сукна з рукавами, з круглою горловиною, з ґоліром (комір), який був «лем у хлопів, а у жінок був круглий виріз горловини»[3].

Чоловічі сіряки майже не оздоблювалися, а жіночі обшивалися на ґолірі, кишенях, внизу на рукавах синім, зеленим, червоним фабричним сукном, вишивалися машиною вистрочкою на комірі і кишені. Сіряки мали, як правило, полотняні підкладки (підшивки), щоб міцніші були, бо в них щодня виконували роботу.

Сердаки на Рахівщині оздоблювалися найпишніше, шилися із чорного, коричневого, червоного сукна.

Кожну частину в оздобленні сердака роздивляєшся, як окремий мистецький витвір. Основним видом оздоблення була вишивка та декоративні шви на стоячому комірі, навколо нього, рукавах, внизу по всіх швах. А як красиво оздоблені передні поли кольоровими шнурами, великими китицями та маленькими тугими китичками з вовняних ниток – диво з див!

Такі сердаки були прямоспинного крою, так як і уйоші. Сукно складали вдвоє, перегинали по довжині,(яка була потрібною кожному хто шив), вирізували круглий отвір для голови, спереду розрізали і до відповідної ширини дошивали прямокутні поздовжні смуги сукна, які з’єднували з основними пілками декоративними швами. Передні пілки із суцільною задньою також з’єднували декоративними швами і укріплювали шнурами. Зверху дошивали стоячий комір, а на плечах – широкі і довгі рукави.

У м. Рахові та в селах Богдан, Білин, Луги побутували чорні сердаки, а в селах Ясіня, Кваси, Лазещина[4] – червоні («кришиньек», «кришиньик»[5]) які по швах оздоблювалися твердими плетеними чорними, червоними шнурками, вишитими потрійними простебнованими жовтими, червоними вертикальними смугами, а внизу по кутах - червоними «косичками», «зірничками», зроблених із вовняних ниток чи вишитих і укріплювалися обметувальним швом.

Кольорові шнури ( зелені, бордові, чорні) не тільки прикрашали сердак на полах, по подолу, по краях коміра, внизу на рукавах, а одночасно й укріплювали його для міцності.

Стоячий комір та рукава внизу вишивали кількома рядами геометричного орнаменту: зірочки, «баранячі ріжки», колечка, «зірнички». Китиці («гитиці»), які прикріплювали до коміра називали «бовтиці»[6], вони прикрашали лише чоловічі сердаки.

Смугами зірничок на передніх полах утворювали прямокутну видовжену рамку, в якій нашивали 8-12 вертикальних рядів твердих вовняних різнобарвних шнурів («снури») технікою «у прикріп», оздоблюючи поперечними потрійними смугами. Така техніка вишивки по шнурах сама стає декоративним оздобленням. Це зриміше спостерігаємо в оздобленні передніх піл орнаментом у вигляді ромбів, восьмираменних «косиць», скісних хрестів.

Жіночі петеки, кришиньеки, байбараки, сердаки, лейбани були багатше розшиті ніж чоловічі.[7]

Потрібно щоб професійна майстерність минулих поколінь була знана й використовувалася майбутніми спеціалістами, які навчаються в мистецьких коледжах, займаються оздобленням одягу, щоб молодь зверталася до Музейних колекцій, а держава подбала про видавництво Музейних колекцій.

[1] . Записано автором у с. Стричава Великоберезнянського району у 2005р.
[2]. Записано автором у с. Верховина Бистра у 2007р.
[3] . Записано автором в різних селах Великоберезнянського району.
[4]. К.Матейко., Одяг, / / Гуцульщина, К., 1987. – С.200.
[5] . Грибанич Ілля народний одяг гуцулів Закарпаття з другої половини ХІХ – 50-хрр. ХХст.// Науковий збірник Закарпатського краєзнавчого музею, У., 1995. - С.109.
[6] . Гуцульщина. Одяг. –К., 1987. – С. 200.
[7] . Грибанич Ілля. Там же, С-110.

Особливості оздоблення безрукавного плечового одягу на Закарпатті з кінця ХІХ – 50 роки ХХст.


Систематизація експедиційних матеріалів і музейних збірок[1] говорить про те, що на Закарпатті існував, як локальний, характерний для певної етнографічної групи українського народу плечовий безрукавний одяг, так і набутий в результаті контактів з іншими етносами, які проживали поруч з українцями.

Мова піде про жіночий безрукавний плечовий одяг, який одягали в теплу пору року поверх сорочок. В різних районах Закарпаття він по різному називався: камізоля, камізелька, камазоля, лайбик, лейбик, лайбік, бунда, гунча

Шили його із домотканого конопляного, бавовняного полотна, сукна, фабричної тканини[2] (шовк, атлас, сатин, ситець, шерсть) та шкіряних кушнірських виробів. Вишивкою оздоблювали передні поли, спинку, кармани різними техніками шиття – хрест, низинка, гладь, а із 30-их років ХХст. - вишивкою із бісеру. Наприклад, на Хустщині мені повіли: «У селі в давнину шили гладьом і казали "заповнюємо передню полу, спинку". Вишивка була голубим, синім, черленим кольорами. А коли почали вшивати (вишивати) хрестиком, то вшивали різними кольорами».

На Міжгірщині, Воловечині, Хустщині, Тячівщині камізолі, камізельки, лайбики за кроєм прямоспинні, ледь приталені. Як правило, на початку ХХст. їх шили із білого домотканого конопляного полотна, внизу їх викінчували зубчиками, застібали на ґомбічки (гудзики). Оздоблювали вишивкою геометричного і рослинного характеру (ф.1, 2) "красними взорами косиць черленого і синього кольору бавовнями купованими нитками. Красно то було".

На Воловечині у смугах компонували традиційно орнаменти геометричного характеру: "баранячі ріжки", "косиці", "зубці", "окінця". У вишивці, як правило, домінують темні кольори з поєднанням різних відтінків черленої (червоної) барви.

У різних стилізованих рослинних орнаментах переважає велика «косиця» з гілочками, листям, пуп’янками. Особливо це поширилося на оздоблені лайбиків, які у 40-50-их роках ХХст. почали шити із тонкого фабричного купованого сукна (ф. 3). Це підтверджує вишивка на лайбику із с. Щербовець Воловецького району.

Але полюбляли шити плечовий одяг також із чорного сатину ( ф. 4), бархату, «курті» (коротенькі) - до пояса, з квадратним, трикутним вирізом горловини. Вишивку компонували у вигляді поздовжніх смуг на передніх полах рослинного характеру – улюблені «косиці» (квіти), листя, «деревця» і додавали невеличку орнаментальну смужечку на карманчиках, інколи зашивали повністю карман, вишивали літери, внизу викінчували рубцем (ф.5). Перебуваючи у відрядженнях, запитуєш у старших жінок про назви орнаментів, але уже часто чуєш такі відповіді: «Матір ти солодка, не тямлю – не пам'ятаю. Не годна м ся нагадати – не можу згадати». Так і втрачається генетична пам'ять цілих поколінь і лише описи у музейних колекціях залишать знання про ці рукотворні закарпатські вироби жіночих рук. А таких предметів одягу у колекціях небагато – одиниці.

На Тячівщині і Хустщині лайбики, реклики вишивкою не оздоблювали. Вони були такого ж крою - з круглою, трикутною горловиною але в 30-их роках ХХст. почали прикрашатися на плечах морщенням на «крильцях», які викінчували «гікльованим»[3] або купованим мереживом «чіпками». А виріз навколо горловини, поли і внизу оздоблювали прошитими вручну або простроченими машиною вистрочкою різнобарвними кольоровими чіпками у вигляді смуг із шовкових пантликів (кольорові стрічки) і внизу оздоблювали зубчиками (ф.6).

«Лайбик молодиця одягала лише на весілля та й дівчата носили їх на свята, їх обшивали пангликами, зубчиками. Жона в такому вбранні пикна – охайна, гарна»[4].

Із опитувань дізнаємося, що мереживом почали оздоблювати і одяг і вжиткову святкову тканину в інтер’єрах у 30-их роках ХХст., яку виготовляли вручну з білих «шпулькових» (купованих) ниток.

Подібні по крою лайбики і в селі Хижа Виноградівського району, лише інколи орнаментували вишивкою із бісеру у вигляді поздовжніх кривуль, які утворюють на передніх полах і спинці ромби з «косицями» та обцяцьковані купованими ґомбічками (ґудзиками) (ф.7).

На Ужгородщині в 20-40-их роках ХХст. заможніші дівчата оздоблювали свої камізельки бісером, які шили із фабричної тканини та чорного оксамиту. По крою вони нічим не відрізнялися від тих, які на початку століття шили із домотканого полотна, лише внизу вони оздоблювалися розрізаними «язичками», кожен з яких вишивався бісером. (ф.8)

До весняно-осіннього теплого періоду відносяться хутряні бунди (9), гунча, зшиті із шкіряних виробів, які вовною були повернуті до тіла, а зовні шкіра оздоблювалася вишивкою. Знаходили і закуповували їх до колекції у Хустському, Тячівському і Міжгірському районах. Вони коротенькі – до талії, з круглим вирізом горловини, обрамлені навколо горловини, рукавів, по краях передніх піл і внизу чорним смушком, оздоблені сукном, сап’яном, поли і спина суціль зашиті. Вишивка рельєфна, виконана вовняними нитками або купованими фабричними нитками – «гарус» черленого, вишневого кольорів, з вкрапленням зеленого кольору. Традиційний узір – «косиці»(ф.10).

[1] Музей народної архітектури та побуту в м. Ужгороді та Національний музей народної архітектури та побуту НАН України в м. Києві.
[2] Фабричні тканини – ситець, сатин, шовк на Закарпатті називали полотном. Наприклад, ситцеве полотно, шовкове полотно…
[3] Гикльоване мереживо в’язали із купованих бавовняних ниток. Мереживо гачкували глицею (крючок). Раніше у нашому селі Данилове Хустського району плели металевою іглицею з дерев'яною ручкою, а не гачком.
[4] Записано в с. Горінчево Хустського р-ну.

 

Євгенія Гайова,
провідний спеціаліст, етнограф